Коли Довбуш з опришками повернувся в свій табір, уже було літо. Після тривалого відпочинку отаман наказав готуватися до зими. Кількох опришків розіслав до найближчих багацьких полонин. Багатьох власників тих полонин вже не було на світі, а їх маржина ще паслась на полонинах. По кілька овець з кожної такої полонини отаман велів забирати і гнати на полонину Данила Вовка, який з Фокою і ще двома опришками заготовляв сіно на зиму. Крім овець, велів привести кілька дійних корів, дві пари коней і від кожного ватага, відповідно до кількості маржини, брати скором: сир, бринзу, масло. Усе це в бербеницях, щоб могло довше полежати.
Фоці отаман велів писати нові універсали. Розбивши в Балехові крамницю з письмовим приладдям, опришки принесли в табір багато паперу, кольорових олівців та фарб. Писати було чим. На жаль, умів писати тільки Фока. Решта опришків були неписьменні. Гван Рахівський знав тільки мадьярське письмо.
— Твоїх універсалів, Фоко, пани бояться більше, ніж наших куль,— говорив Довбуш, потираючи з радості руки.— Ти в мене золота вартий! Стільки золота, скільки сам важиш!
Фока, що вже аж світився, такий був кволий, червонів до сліз від цих слів.
— Тепер різними фарбами писатиму, — хвалився він.
— Як? — не розумів Дов(5уіи.
— Ну от, слово "універсал" напишу червоною фарбою, середину чорною, а підпис — синьою.
Довбушеві ця ідея сподобалась, тільки фарби просив перемінити. Початок просив написати синім, середину — чорним, а його підпис зробити червоним.
— Так можна буде? — спитав наївно.
— Можна, чому ні,— радів Фока.— Як різними фарбами, то швидше в око впадатиме.
Та от скінчилося літо, частіше стали випадати дощі. В лісах було мокро. Відбувати походи стало неможливо. Опришки лежали, нудились. Одного разу Довбуш сказав:
— Друзі, може, будемо помалу розходитись? Ви цього року, гадаю, вконтентовані, маєте з чим іти до своїх домівок чи куди там хочете, а тут сидіти без діла скучно.
І побратими почали розходитись.
Першими пішли такі, що не думали більше вертати. Мали вже гроші, мріяли про купівлю хати і шматка поля десь подалі від рідного села, де їх не знають. Але таких було небагато. Більшість, подібно до Пугача, не лакомилися особливо до грошей. Помщалися за панську несправедливість. Любили волю. Довбуш-бо причепливо добирав собі людей. У Пугача, наприклад, не було ні сім'ї, ні кола, ні двора. Не гнався за грошима, але був не в міру жорстокий. Недовго розбирався, де винний, а де не винний, і, коли б не Довбуш, багато б зла наробив. Отаман поважав його за хоробрість і безстрашність. Крім того, він був прекрасним мисливцем. А вже ніхто так не умів наслідувати голосів різних звірів і птахів, особливо сову і пугача, як він. За це й дістав таке прізвисько і забув справжнє.
Всім, хто відходив з табору, Довбуш видавав універсали і просив розліплювати їх на видних місцях або передавати вірним людям, щоб вони поширювали серед селян,
— Ці папірці стільки важать, скільки й наші напади на панів,— говорив він.— Вони своє діло зроблять.
У таборі стало тихо. Залишилися тільки ті, що збиралися тут зимувати. Маючи досвід двох попередніх зим, готувались до третьої більш старанно. Конопатили мохом стіни, перекривали дах, настеляли підлоги, клали печі, заготовляли дрова. Зими на верхах люті, особливо вітри скаженіють, та й морози набагато міцніші, ніж на долах. Учорашні войовничі опришки перетворювались на мирних газд.
Нарівні зі всіма працював і Довбуш. Любив селянську роботу. Не раз ще пастухом мріяв про власну хату, сім'ю, уявляв, як господаритиме. Не довелося здійснитись його мрії. Зараз у нього велика сім'я вірних товаришів, та нема любої дружини, нема діток. З плином часу він все більше тужив за тим, що не має дітей.
"Хоч би Дзвінка була породила від мене дитину",— думав не раз.
Такі роздуми часто навідували отамана. Тоді він ходив понурий, і товариші боялися заговорити до нього.
Думка про Ксеню не давала спокою.
Ніколи не гадав, що буде так боляче. Крім неї, не знав жінок, проходив повз них, не помічав, хоч був молодий і гарний.
"Чом не забрав її в гори, як просилась..." — думав часом.
Якось в одну з таких хвилин до нього підійшов Іван Рахівський. Довбуш сидів неподалік від табору на великому камені, звідки видно було далеко навкруги. Це було його улюблене місце. Цей камінь і нині називають "каменем Довбуша".
— Сумуєте, отамане? — спитав Іван.
— Так, чомусь невесело,— не одразу відповів Довбуш і силувано всміхнувся.— А тобі як? Весело?
— Не так весело, як нудно,— сказав Іван.— Чи не зарано ми відправили людей? До зими ще далеко.
І справді, після холодів раптом потепліло, здавалось, літо вернулося на гори. Данило Вовк виганяв на пашу маржину, і вона напасалась.
— А ти знаєш, що там тепер робиться?! — показав Довбуш на доли.— Ми розворушили осині гнізда, і ці озброєні комахи тепер насторожі. Без розуму рискувати життям людей я не маю права... А хочеш? — раптом стрепенувся він.— Тобі ж нудно... Хочеш, підемо з тобою в Космач?
Іван чекав такої пропозиції.
— Удвох чи ще когось візьмемо?
— Скажемо товариству, куди йдемо. Хто схоче — піде з нами. Я тобі, як братові, кажу правду: хочу бачити Дзвінку.
— А Степан?
— Його питати не буду.
— Степана треба вбити! — сказав рішуче Іван.— І якнайскорше!
Довбуш завагався.
— Не знаю, Іване, чи треба...
— Треба вбити доконче, щоб іншим не кортіло зраджувати нас! — палко говорив Іван.
— Але ж Дзвінка...
— Як скажете, так і буде. Я піду з вами, куди схочете. А там побачимо,—притримавши свій запал, сказав Іван.
Того ж таки дня п'ятеро побратимів верхи на конях спускалися з гір на доли. їхали один за одним. Попереду Довбуш, за ним Іван Рахівський, Палій, Мир і Фока. Довбуш їхав у сідлі, ті охляп, тільки на вовняних ліжниках. їхали поволі, мовчки, озброєні рушницями і пістолями, з ножами за чересами, як на бій.
Уже темніло, коли спускались у Космацький ліс, а коли підійшли до села, настала темна ніч. Горами йшла гроза. Блискавки пороли чорне покривало ночі, і воно рвалося з грізним ревом. Наче бугай із припону, зірвався дикий вітер і погнав із гір на доли. В темряві не було видно, що наробила його скажена злоба, але відчувалось, як він рив незримими копитами землю, як розкидав рогами стіжки сіна, валив дерева, вив і стогнав. За кілька хвилин полив сильний, навальний дощ.