— Вам здалося, матусю.
— Не криви, сину, душею,— сказала мати.— На твоєму обличчі написано, що це не так. Тебе щось пригнічує. Ти ще занадто молодий, недосвідчений, у тебе, в твоїй душі, щось сталося. Скажи, ти не закохався?
Микола почервонів по самі вуха і не знав, що відповісти.
— Чого ж ти мовчиш? Соромитись нема чого. Хто вона така?
— Що ви, матусю! — пробував заперечити Микола, але даремно.
— Не соромся, кохання — не злочин. Воно може привести до злочину, ось чого я боюся і чому вирішила вдертися силою в твою душу, коли не хотів відкрити її передо мною сам.
— Чому не хотів? Я хотів, але боявся, — промовив Микола.
— Боятись нема чого, коли все йде чесно. Так хто вона така?
— Ось саме цього я й боявся,— промовив палко Микола.— Я боявся цих питань: хто вона така, та якого роду, та звідки, боявся розмов про мезальянси, знаючи переконання щодо цього нашого дому, тобто в першу чергу ваші, батька, хоч він, властиво, найменше висловлювався з приводу цього, і сестри. Уявляю, як вона буде глузувати з мене, почувши, що дівчина, яку я кохаю пристрасно, правдиво, глибоко, проста селянка, бідна селянка...
Микола не закінчив, на очах у нього стали сльози. Мати в першу хвилину злякалась, не сподіваючись такого.
— Чекай, сину, чому ти думаєш, що хтось з тебе буде сміятись? — промовила вона.—Може, сестра твоя й хотіла б, щоб ти покохав дівчину з інтелігентної сім'ї, може, того хотіла б і я, але це не значить, що ми протестували б, коли б ти, наприклад, хотів одружитись з селянкою. Справа твого одруження буде твоєю власною справою, ми, як твої щирі друзі, можемо тільки порадити тобі в чім-небудь чи показати тобі те, чого ти, засліплений коханням, можеш не побачити. Це, я кажу, було б в тому випадку, коли б ти хотів одружитись, але ж до цього, я гадаю, ще далеко. Як ти думаєш?
— У цьому все моє горе, що далеко,— сказав Микола, безнадійно зітхнувши.
— Добре, що хоч це ти розумієш. Проте хто ж така ця дівчина, що ти її полюбив так палко?
Микола розповів про Оксану все, що знав.
— Це та, що мешкає у хаті Хаджая? — спитала мати.
— Та сама. Тільки не вона в хаті Хаджая, а Хаджай мешкав у її хаті.
— Зараз це не грає ролі. Я чула про неї,— сказала мати.
— Ви чули про неї? — здивувався Микола.— Ви вже й цікавились нею?
— Ні, не цікавилась. Само прийшло в хату. Якось раз Дробницький бачив вас разом у лісі і сказав нам. Він знає цю дівчину.
— Що ж він говорив?
— Нічого поганого. Каже, що дівчина порядна. Я от хотіла поговорити з тобою, щоб ти не забувся та не зробив дівчині прикрості. Не забувай, що женитись ти ще не можеш насамперед тому, що зараз війна і ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Друге, не менш важливе: .тобі треба здобути освіту, щоб не доводилось служити у пана, як твоєму дідові і дядькові, чим, до речі, уже докоряв тобі твій приятель Дума. А третє... ти, певне, знаєш польську приказку, в якій говориться, що ранній дощик, як плач дівочий і студентське кохання, швидко вщухає.
— Чому ви так кажете, мамо, про кохання?
— Воно в тебе перше. А в світі якось так ведеться, що перше кохання ніколи не буває тривке.
— Може, в світі так буває, але не в мене. Я ніколи, ніколи її не покину! — палко сказав Микола.
— Я можу тільки побажати тобі щастя, більш нічого я для тебе не прагну,— сказала мати.— Одного прошу, і ти мені мусиш це обіцяти: щоб не зробив цю дівчину нещасливою.
— Як це розуміти? — спитав Микола.— Коли б я її зараз покинув, то, певне, зробив би її нещасливою, то го ви боїтесь?
— Не про це мова,— заперечила мати. — Можливо, що коли б ти її зараз покинув, це якраз було б її щастям. Я боюсь, скажу прямо, щоб не зробив ти з неї покритки і не пустив з байстрям тинятись світами. Ти ще не знаєш, що з тобою буде завтра. Війна триває, Смяловський може тебе звільнити кожної хвилини, батько твій без роботи. Пам'ятай про це все! Женитись ти не можеш, поки не здобудеш певного шматка хліба! Обіцяй мені, що будеш пам'ятати про це, про що ми з тобою говорили, і не зробиш нечесного вчинку.
— Обіцяю,— сказав Микола врочисто.
Мати подала йому руку, і він поцілував її на знак пошани, вдячності і любові.
Оксану він застав на улюбленому місці. Сиділа сумна, зажурена. Побачивши Миколу, з блідою усмішкою пішла йому назустріч. Микола зразу побачив якусь переміну в дівчині.
— Що з тобою? — спитав вітаючись.
— Нічого.
— Ні, ти не така, як завжди.
— — І ти не такий. Ти приходив раніше за мене, а сьогодні мені довелось чекати на тебе мало не годину.
— І через це ти засумувала?
— Не тільки через це.
— Значить, є й інші причини?
— Ходімо сядемо в холодку,— сказала вона замість відповіді.
Пішли на те місце, де він серед кущів ліщини зробив щось подібне до альтанки. Ліщина росла біля підніжжя величезного дуба, і він своєю кроною, мов гігантською парасолею, закривав цю альтанку. Була в ній примітивна лавочка, точніше дрючок на двох розсохах, забитих в землю.
— Чому ж ти сьогодні засмучена? — спитав Микола.
— Скажи спочатку, чого спізнився?
Микола завагався на мить, а потім вирішив усе сказати Оксані. Повторив їй майже дослівно розмову з матір'ю. Дівчина слухала уважно, а коли він закінчив, залилась сльозами.
— Я знала, я знала, що так буде,— говорила вона крізь сльози.
— Що ти знала, мила моя, що ти знала? — питав Микола, цілуючи заплакане личко.
— Я знала, що ти моїм не будеш.
— Чому, рідна моя? Тільки твоїм я можу бути і ти моєю, і без тебе я жити не буду, без тебе світ мені остогидне. Той день, що я тебе не бачу, мені здається, що я не живу на світі. Як ти можеш таке казати? Тим більше, що мати моя не заперечує, каже тільки, що рано, що війна ще триває, що мене можуть узяти на війну, і що тоді робити?
— Я б тебе чекала у твоїх батьків,— сказала Оксана, перестаючи плакати.
Ця заява збентежила Миколу. Вона була така несподівана і при тому така смілива, що він не знав зразу, що відповісти.
— Я про це не подумав,— сказав він.— Треба буде про це поговорити вдома, хоч я не сподіваюсь успіху. Ти знаєш, що мій батько безробітний, живемо у діда майже на його утриманні. Одружитись мені, ввести жінку не в свій дім — я не маю права, совісно було б. Мені здається, що до кінця війни мені не дозволять одружитись,— додав він по хвилині.