– Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?
– Дуже пізно. Десь близько другої години.
– Ви помітили, що поїзд зупинився?
– О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.
– Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?
– Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.
– Де ви були, поки він цим займався?
– Я стояв у коридорі та курив.
– А потім?
– Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.
– Ввечері ви покидали потяг?
– Ми з Арбетнотом вирішили вийти у – як це місто називається – Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.
– Через які двері ви покинули поїзд?
– Через ті, що найближчі до мого купе.
– Відразу за вагоном-рестораном?
– Саме так.
– Ви пам'ятаєте, чи були вони зачинені?
МакКвінн дещо задумався.
– Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?
– Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?
– Чесно кажучи, ні. Я цього не пам'ятаю. Я не можу цього згадати. – І згодом він додав: – Це дуже важливо?
– Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?
Гектор МакКвінн ствердно кивнув.
– Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?
МакКвінн звів брови докупи.
– Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.
– Яка жінка?
– Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.
– Я так розумію, вона йшла в туалет?
– Думаю, що так.
– Ви бачили, як вона поверталася?
– Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.
– Ще одне питання: ви курите трубку?
– Ні, сер, не курю.
– Я думаю, що це все. – сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. – Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?
– Він так. Я зазвичай їжджу першим класом – у купе, що з'єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.
Зрозуміло. Дякую вам, містере МакКвінн.
3. Свідчення камердинера
Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.
– Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?
– Так, сер.
– Ваше ім'я?
– Едвард Генрі Мастерман.
– Ваш вік?
– Тридцять дев'ять років.
– Домашня адреса?
– Клеренвелл, Фрайр стріт, 21.
– Ви чули, що ваш господар був убитий?
– Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.
– Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?
Камердинер дещо замислився.
– Десь близько дев'ятої години, сер. Або дещо пізніше.
– Розкажіть своїми словами, що трапилося?
– Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.
– Якими були ваші обов'язки?
– Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.
– Він вів себе так само, як і завжди?
Камердинер знову трохи замислився.
– Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.
– Як саме схвильований? Через що?
– Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.
– Це було незвично?
– Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.
– Чи приймав ваш господар снодійне?
Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.
– Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.
– Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?
– Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише – "Снодійне приймати перед сном".
– Минулої ночі він його приймав?
– Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.
– Ви особисто бачили, як він його пив?
– Ні, сер.
– Що трапилося потім?
– Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.
– Так часто бувало?
– Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.
– Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?
– Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.
– Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?
– Ні, сер.
– Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?
– Так, – він відповів дуже спокійно.
– Звідки ви знали?
– Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером МакКвінном.
– Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?
Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.
– Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.
– Але він вам не подобався?
– Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.
– Ви коли-небудь там були?
– Ні.
– Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?
– Так, звісно. Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.
– Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?
– Ні, не знав. – Його тон став значно теплішім та спокійнішим. – Мені важко в це повірити.
– Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?
– Я сказав містеру МакКвінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.
– Ваше купе…
– Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.
Пуаро поглянув на план.
– Бачу, і яке ваше місце?
– Нижнє, сер.
– Номер 4?