– Ви не відходили у афінський вагон?
– Ні, мсьє.
– Можливо, ви задрімали?
– Не думаю. Через те, що ми потрапили в замет, я не міг заснути, як це бувало раніше.
– Чи бачили ви, щоб інші пасажири ходили по коридору?
– Одна з дам йшла до туалет в іншому кінці коридору, – відповів він рефлекторно.
– Яка дама?
– Не знаю, мсьє. Це було дуже далеко, і вона йшла до мене спиною. Вона була в багряному кімоно з драконами.
Пуаро кивнув. "А що було далі?"
– Нічого, до самого ранку.
– Ви впевнені?
– А, вибачте, ви виглянули зі свого купе на мить.
– Чудово, друже, – промовив Пуаро. – Я захоплений вашою точністю до деталей. До речі, я прокинувся від звуку, наче щось важке впало поблизу моїх дверей. Ви не знаєте, що б це могло бути?
– Нічого не було, – здивовано відповів провідник. – Нічого, я впевнений у цьому.
– Тоді, напевно, мені наснився кошмар, – філософськи зауважив Пуаро.
– Можливо, – підмітив мсьє Бук, – щось трапилося в наступному купе?
Пуаро нічого не відповів. Він продовжував допит провідника.
– Давайте поглянемо на цю ситуацію під іншим кутом. Допустимо, убивця проникнув у потяг минулої ночі. Чи не міг зникнути після вчинення злочину, як гадаєте?
П'єр Мішель похитав головою.
– Це виключено, лише якби він десь сховався у поїзді.
– Облиште цю думку, – сказав мсьє Бук. – Ми обшукали увесь поїзд.
– Крім того, – продовжив Мішель, – ніхто не міг покинути вагон, щоб я його не помітив.
– Яка була остання зупинка?
– Вінковці.
– О котрій годині це було?
– Ми мали вирушити за розкладом об 11:58, але через погоду ми запізнювалися на двадцять хвилин.
– Чи міг хтось зайти у вагон з іншої частини потяга?
– Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.
– Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?
– Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.
– А що з передніми дверима – тими, що поблизу вагона-ресторану?
– Вони завжди зачинені зсередини.
– Вони зараз не зачинені.
П'єр Мішель був ошелешений. "Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг".
– Можливо, – відповів Пуаро.
Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:
– Мсьє не звинувачує мене в цьому?
Пуаро посміхнувся.
– У вас була прекрасна можливість, друже, – відповів він. – А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?
– Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.
– І ви це зробили?
– Так, мсьє.
Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:
– Це все. На даний час.
– Дякую, мсьє.
Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.
– Не засмучуйтеся, – люб'язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.
Задоволений, П'єр Мішель покинув вагон.
2. Свідчення секретаря
Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.
– Я думаю, – нарешті сказав він, – було б добре далі поспілкуватися з містером МакКвінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.
Молодий американець негайно прибув.
– Отже, – розпочав він. – Як рухається справа?
– Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися – особу містера Ретчетта.
Гектор МакКвінн виглядав дуже зацікавленим. "І хто ж це?" – запитав він.
– Ретчетт, як ви й підозрювали – це лише прізвисько. Людина, що його використовувала – Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких – Дейзі Армстронг.
Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. "Клятий мерзотник!" – вигукнув він.
– Ви здогадувалися про це, містере МакКвінн?
– Аж ніяк, – відповів він. – Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!
– Ви так болісно на це реагуєте?
– У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз – вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. – Він спохмурнів. – Ця людина – Ретчетт або Касетті – отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.
– Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?
– Так, зробив. І… – він зупинився, і продовжив винним голосом, – виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.
– Я підозрював би вас більше, містере МакКвінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.
– Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, – насуплено відповів МакКвінн. – І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.
– За шматком листа в його купе.
– Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.
– Це залежить від того, – відповів Пуаро, – як на це поглянути.
Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.
– Моє завдання, – продовжив Пуаро, – дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.
– Зрозуміло. Тоді дозвольте мені "відбілити" моє ім'я.
– Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, – посміхаючись, запитав він, – після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.
– Правильно.
– А зараз, містере МакКвінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.
– Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно, тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом – доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми – Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців – вони дуже зарозумілі – але не цей.