РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Місіс Вен Райдок трохи відступила від дзеркала й зітхнула.
— Думаю, ця годиться, — прошепотіла вона. — А ти як вважаєш, Джейн?
Міс Марпл подивилася на витвір Ланванеллі схвальним оком.
— Як на мене, сукня просто чудова, — сказала вона.
— Справді, сукня добра, — погодилася місіс Вен Райдок і зітхнула. — Зніми її, Стєфані, — сказала вона.
Літня покоївка із сивим волоссям і маленьким вузьким ротом обережно стягла сукню над піднятими вгору руками місіс Вен Райдок.
Місіс Вен Райдок тепер стояла перед дзеркалом у своїй атласній комбінації помаранчевого кольору. Вона була туго затягнута в корсет. Її досі стрункі й гарні ноги облягали тонкі нейлонові панчохи. Обличчя, вкрите шаром косметики й постійно тонізоване масажем, здавалося майже дівочим, якщо дивитися на нього навіть із невеличкої відстані. Її волосс я, не так сиве, як кольору блакитної гортензії, дуже ретельно укладене. Дивлячись на місіс Вен Райдок, було майже неможливо уявити собі, який у неї справжній вигляд. Вона мала все, що можуть дати гроші, і це ще підсилювалось дієтою, масажем та постійними вправами.
Рут Вен Райдок із добродушною поблажливістю подивилася на подругу
— Як ти гадаєш, Джейн, чи багато людей здогадаються, що ми з тобою практично однолітки?
Міс Марпл відповіла примирливим тоном, ніби хотіла її заспокоїти:
— Я певна, таких не знайдеться. Та й тобі, думаю, добре відомо, що по мені відразу видно, скільки років я маю!
Волосся в міс Марпл було сиве, обличчя зморшкувате й біле з легким рожевим відтінком, очі — невинні й сині, кольору китайської порцеляни. Вона здавалася дуже милою старою дамою. Однак місіс Вен Райдок ніхто й ніколи не назвав би милою старою дамою.
— Справді, Джейн, по тобі це відразу видно, — сказала місіс Вен Райдок. Вона несподівано усміх нулася. — І по мені теж. Хоч і в різний спосіб. "Дивовижно, як цій старій карзі щастить зберігати таку фігуру". Ось що люди кажуть про мене. Але вони знають, що я вже стара карга, у цьому немає сумніву! І Бог свідок, я теж почуваю себе старою каргою!
Вона важко опустилася на обтягнутий атласом стілець.
— Дякую тобі, Стефані, — сказала вона. — Можеш іти.
Стефані склала сукню і вийшла.
— Добра, стара Стефані, — сказала Рут Вен Райдок. — Вона зі мною вже понад тридцять років Вона єдина жінка, котрій дійсно відомо, яка я насправді. Джейн, мені треба поговорити з тобою.
Міс Марпл трохи нахилилася вперед. На її обличчі з'явився вираз розуміння й готовності уважно вислухати подругу. Певним чином вона здавалася досить-таки недоречною постаттю в розкішно декорованій спальні дорогого готельного номера "люкс". Але й у своїй чорній та позбавленій будь-якого смаку одежі, з великою бaзарною сумкою в руці вона кожним своїм дюймом виглядала на справжню леді.
— Я хвилююся, Джейн. За Кері Луїзу.
— Кері Луїзу? — замислено повторила міс Марпл.
Звуки цього імені примусили її повернутися далеко назад у часі.
Пансіонат у Флоренції. Вона — білошкіра й рожевощока англійська дівчина з Катедрел-Клоуз. Дві американки, які розбудили велику цікавість у юної англійки своєю дивною вимовою, простотою та безпосередністю манер і своєю жвавістю та життєвою снагою. Рут — висока, енергійна, життєрадісна. Кері Луїза — невеличка на зріст, делікатна, замислена.
— Коли ти востаннє бачила її, Джейн?
— Я не бачила її дуже й дуже давно. Років двадцять п'ять — щонайменше. Хоч ми досі обмінюємося вітальними листівками на Різдво.
Яка то дивна річ — дружба! Вона, юна Джейн Марпл, і дві американки. Їхні шляхи розійшлися майже відразу, а проте давня приязнь не вмерла. Випадкові листи, вітання на Різдво. Дивно, що з Рут, чий дім — або, радше, чиї домівки — були в Америці, вона бачилася набагато частіше, ніж із її сестрою. А втім, мабуть, нічого дивного. Як і більшість американців із її класу, Рут була космополіткою, раз або навіть двічі на рік вона навідувалася до Європи, гасаючи від Лондона до Парижа, на Рів'єру й знову назад, і не пропускала жодної нагоди зустрітися зі своїми старими друзями. Таких зустрічей, як оця, в них було багато. У Клериджі або в Савої, в Берклі або Дорчестері. Вишуканий обід, приємні спогади й поквапне, приязне прощання. Рут ніколи не мала часу, щоб приїхати в Сент-Мері-Мід. Та, власне, міс Марпл ніколи й не сподівалася на цей візит. Життя кожної людини відбувається в певному tempo [1]. Життя Рут минало presto [2], тоді як міс Марпл жила, анітрохи не нарікаючи на свою долю, в темпі adagio [3].
Отже, з американкою Рут вона зустрічалася досить часто, тоді як із Кері Луїзою, яка жила в Англії, вона жодного разу не бачилася ось уже більш як двадцять років. Дивно, але цілком природно, бо якщо твої давні друзі живуть в одній країні з тобою, то немає доконечної потреби влаштовувати з ними якісь спеціальні зустрічі. Ти вважаєш, що раніше чи пізніше ти зустрінешся з ними так чи інак. Проте якщо ви обертаєтеся в різних сферах, цього може й не статися. Стежки Джейн Марпл та Кері Луїзи ніколи не перетиналися. Це був очевидний факт.
— А чому ти так переживаєш за Кері Луїзу, Рут? — запитала міс Марпл.
— Саме це й тривожить мене найбільше! Не знаю чому, але я дуже за неї турбуюсь.
— Вона не хвора?
— Здоров'я в неї дуже кволе — і завжди було таким. Утім, я не сказала б, що зараз їй гірше, аніж звичайно, — зрештою, їй догодиться долати ті самі проблеми, що й усім нам.
— Вона нещаслива?
— О, ні.
Атож, справа, мабуть, не в цьому, подумала міс Марпл. Їй було важко уявити Кері Луїзу нещасливою — хоч у житті в неї неминуче були такі періоди, коли вона і просто не могла почувати себе щасливою. Проте картина нещасливої Кері Луїзи поставала якоюсь нечіткою перед внутрішнім зором міс Марпл. Вона могла побачити її приголомшеною, розгубленою, але не в стані великого смутку.
Слова місіс Вен Райдок приєдналися до її роздумів.
— Кері Луїза, — мовила вона, — завжди жила десь поза цим світом Вона не знає, який він є. Мабуть, саме це й турбує мене.
— Обставини її життя… — почала міс Марпл, потім замовкла й похитала головою. — Ні, — сказала вона.
— Справа не в обставинах її життя, а в ній самій, — сказала Рут Вен Райдок. — Кері Луїза завжди була тією однією серед нас, хто мав ідеали. Звісно, мати ідеали було модою, коли ми були молоді, — мали їх усі, це вважалося природним для молодої дівчини. Ти мала намір доглядати хворих на проказу, Джейн, а я хотіла стати черницею. З часом ми викидаємо з голови подібні дурниці. Одруження, можна сказати, примушує нас забути про них. Загалом кажучи, не буду стверджувати, що мені так уже й не пощастило з моїми шлюбами.