Варенька

Сторінка 3 з 4

Борзяк Дмитро

Це була хоч і "водяна", але ж палка любов, а за мого партнера стала одна смуглява, з синіми мазками в очах, юнка – що не більше, не менше брала Дніпро туди й назад, не перепочиваючи. Звичайно, Варя, яка боялась лізти в ванну, лишилася збоку… Само собою…

Проте, мимохіть траплялось її бачити. Воно похорошіло, засмалилося на декольте, стало сміливе, метушливе: все кудись поспішало. Пам’ятаю, мене дивувало те, що в неї появився цілий асортимент нових туалетів. Звідки й нащо?

Якось я бачив її в маркізеті; другий – у баядерці, а іншим разом воно майнуло повз мене, мов рожевий кущ: все в рожевім.

Розгадка не забарилася. Коли одного вечора я несподівано сидів, невідомо чого в потертім фотелі у Варі і своїм звичаєм гладив Норочку, хтось чемний постукав у двері, і Варя, раптом, забувши про мене на півслові схопилась на зустріч: до кімнати вступив, з букетом конвалій молодий і на червінець модний політехнік, з КПІ, тов. Андрій…

– А-а-а!

І більш мені не довелось бачить Варі…

Тип, у якого бриль був, як у наших молодих письменників, розпрощався зі мною, і далі я пішов сам.

"Під таким брилем не родиться ніяка думка", – подумав я про типа…

Навколо стояв гармидер дванадцяти годин дня. Гриміли по брукові биндюги, візники; грузовики гуркотіли, і лящав трамвай… Як у чортовій кузні.

Публіка сунула тротуарами й через вулицю ясною проти сонця плямою і була спіховита, – кожне за ділом…

А над усім миле осіннє сонце лило липкий, червоно-золотистий світ, і – блакитна, холодна твердь неба. В якімсь солодкім екстазі жовте листя втомно згорало в синім…

Мені було легко, але трохи сумовито…

Я чув на собі ласку сонця і йшов поволі, розглядаючись і в той самий час роздумуючи.

"Це вже – осінь; червоне літо – фіть!"

"Напружена бурхливість літніх моїх днів, – думав я, – спланувала в осінь плавно й легко, і я зліз зі свого енергійного "літуна" – цілий і один".

І ще:

"Я лишився сам; але це добре – надалі багато роботи, знову треба братися за діло".

Дійсно, сьогоднішній день повинен був покласти початок, і сьогодні я мав намір одвідати вперше після літньої перерви бібліотеку.

Це бадьорило… Але було трохи сумовито…

На блискучій від сонця площі, де сплутуються головні трамвайні лінії, я задивився на панночку в червоній хусточці, що переходила сліпучі рейки.

Чимсь вона мені нагадала… нагадала ту, яку мені враз захотілось побачити, через яку, може, і ця моя печаль…

"Цікаво, чи вона вийшла заміж?" – подумав я.

Нагадала Варю.

Мені хотілось, щоб не вийшла…

Чого? – не знаю, але, думаючи як зустріну її сьогодні в бібліотеці, мене кортіло задоволено потягнутися.

У Варі було те, що відповідало мойому "сьогодні": сьогодні жевріло останнім жарком червоно-бурхливе вчора, і твердо вставало діловито-енергійне завтра.

"Перелом, а на переломі капризні бажання".

Жмурячись проти сонця, я мріяв про Варю, уявляючи, як ми побачимось…

А зразу в мене було не вирішено, куди йти: чи просто в бібліотеку і з кар’єру братись за "Початки всіх початків" (на пляжі я довідався з газети, що вийшов новий том), чи піднятись у парк.

Думка, що це останнє сонце й тепло, і бажання ще раз оглянути з гори свій курорт – Дніпро й пісок – привертали до парку…

На повороті, в юрбі замаячило щось знайоме.

Фріда!..

– А-а…

Фріда жваво, трохи почервонівши від несподіванки, почала розмовляти зі мною. Я потяг її в тихий провулок. Те… се… Потім:

– А Варя?

– Варя? Варя давно вже вийшла заміж. Хіба ви не чули? – одповіла Фріда і незрозуміло подивилась мені в вічі.

– За Андрія? – коротко кинув я.

– Да… А ви його знаєте?..

Далі довідався я, що Андрій – "хороший хлопчик"… Переліз на другий курс політехнікуму, а це недавно йому пощастило пристроїтись на службу.

Що ж до Варі, то – як оповідала Фріда – вона страшенно змінилась… Стала діловита й розсудлива і потрохи забирає дома "гору". Навіть над мамашею. Про Андрія нема що й казати.

Звичайно, всі "глупості" вилетіли з голови, і тільки інколи вона згадує про мене: де він, що його не видно?

– Дякую, – одповів я на це Фріді…

Перед наявністю невідомих, але, певна річ, величних обов’язків жони свого мужа одійшли на бік всі колишні інтереси. Ніде тепер Варя не буває, навіть у церкві, бо це може пошкодити Андрієві, як службовцеві й студентові…

І рішучо задоволена зі свого стану…

– Так… Ну, а далі ж що? – поставив я невинне питання.

– Як що? – здивувалась, не зрозумівши мене, Фріда. – На майбутнє літо проектують поїхати в Крим…

– Ага-а… в Крим? – зрозумів я. – Це цікаво.

Як прощалися, мені якось ненароком кинулась у вічі здорова повнота Фрідиних червонуватих щік і легкий пушок на верхній губі, яка, здавалось, увесь час нервово тремтіла. В очах – приглушена жага…

"А чому раніше я не звертав на це жодної уваги?" – ще промайнула зальотна думка. Промайнула й вилетіла разом із образом Фрідиним. Я повернув у парк.

Алеї були чисті, прозорі й просторі, і золотилось павутиння. Незграбними групами лежало на траві сухе, широке листя, і пахло звідусіль гострим і осіннім. Як гниличкою.

На віддалених лавках сиділи рідкі одвідувачі: дами, зігнуті кавалери з газетами в руках.

Я пройшов нагору. На однім із поворотів, на траві, проти сонця лежачи й сидячи, розташувалась купка молодих і повних дам із одкритими шиями, і шиї від літньої спеки були кольору помаранчів.

Дами провели мене мовчанкою й поглядами. В одної з них, у бузковій сукні, я помітив в очах тайну голубої глибини, на момент пірнув туди м’яко й страшенно глибоко, стало страшно, але пройшов теж мовчки. "Те" було вже не "по сезону", й мені хотілось віддатися плинові своїх думок і настроїв, стоячи на горі й дивлячись на Дніпро й пісок…

Дніпро врізавсь у даль – сюди й туди – гострим синім ножем, до неможливого синім, і чітко біліли в далині церкви далеких сел.

Піді мною покинений і самотній Дніпро гнав води на південь і віяв синім холодком. Мабуть, того, що його покинули й був сам. Пляж голий і змокрілий з краю, дрімав, спочиваючи, проти сонця, одна тільки біло-чорна жіноча постать, мала, як цятка, непомітно пересувалась накоченою дорогою… в шелюги… геть далі… до Слобідки.

Погойдувались самітні кольорові човни, строчила моторка за водою, і пнулась гордовито блискуча, дурна ковбаса. У світлі ласкаво-бурливого сонця й обвіяна синім, холодкуватим вітерцем думка моя була сумовита й кисленька. Того, що осінь – раз; по-друге – чудернацька й неждана річ! – Варя…