"Так… Варя, значить, замужем".
Від цієї думки, признатись, мені було якось ніяково: чи розчарування, чи очарування; печаль, чи досада. За душу, про яку колись я висловився, що вона теж саме, коли не менше, що й пар, щипало, і вона тоненько скиглила, ніби поводили гвіздочком по склу. Журною мелодійкою крутилась і не відходила думка, що Варя – заміжня.
"Але чого тобі? – нарешті спитав я себе. – Ти б хотів, щоб Варя заради стрінутись і поплести канітель з тобою, одмовилась вийти заміж?"
І мамаша?.. Чи..? Але ще недавно ти ж заявив смуглявій із синіми мазками в очах юниці, що для одруження тобі бракує ерудиції!
Була година перша, і мені було сумовито.
Імпозантно ревли сирени на виробництвах, я все стояв.
І враз став я собі смішний і далекий і дивно незрозумілий.
"Ах, ти ж, недодимлене стегно міщанства!.."
Я випнувся бадьоро і озирнувся. Захотілось гомону, шуму, галасу.
"Варя! – нахабно стала в мені груба думка. – Сміття! Вісім років минуло революції для всіх, для неї, а воно одгородилось кісейною ширмочкою проблематичного "сімейного щастя", і більш нічого не хоче. І не буде їй нічого! Хіба що Крим".
Я уявив її і її кімнату до найменших подробиць і себе:
"А ти теж… Теж знайшовся імпресаріо для міщанської ляльки… З якого дива? Назад! Дайош бібліотеку! Досить!"
Було радісно й енергійно. Я уявляв роботу сильну й бадьору, галас, гомінкі сонячні вулиці, новий шумливий побут.
Я ще раз глянув на Дніпро і за цим разом знайшлось те, для чого власне я й прийшов сьогодні в парк.
"Битіє омрачаєт сознаніє", – рельєфно, чітко, ясно враз одбилась у моїй голові думка.
"А правда!"
І, потенціяльний я, рішучо повернувся. Примружившись до сонця, пішов веселим кроком із парку.
"Вітаю могутню реалістичну ілюзію. Allo!"
Цим разом у мене з Варею покінчено було все.