Варя соромливо всміхалась, я плів нісенітницю.
Потім, маючи весь час на увазі ухо мамаші, я, пробуючи бережні, легенькі штрихи, накреслив перед Варею можливі червоно-макові перспективи для молодої дівчини нашого дня. Трудно було сказать, чи я всерйоз, чи сміюсь…
Але ж карі оченята зачаровані прозорились мені назустріч, і тільки губи несміло заперечували неймовірною посмішкою. Проте, було тихо, тепло й рука, ніжної, покірливої Варі м’яко піддавалась. І тому я закінчив так:
– Зрештою, це – ідеалізація, і для вас я хочу того ж, що й ваша мама… – Ці слова сказано було голосно.
Надворі, погравшись у поцілунок, я розповів Варі секрет своєї адреси і замів сліди за собою: хай ходять сюди оті Ніки, Міки та інші.
З цього часу я – тільки випадковий гість у Варинькіному житті. Початки всіх початків все більше всисали мене, і я залазив в невилазну куширяку мілійонів слів, ріжні секретні справи почали настирливо заважати і мені, похмурому й сердитому, було ніколи на витребеньки. Часто я й не привітався до Варі.
Одного разу Фріда, піймавши мене на неправильнім перехресті двох вулиць, урочисто, надхненно і разом розгублено оповіла новину: "Варя йде заміж!"
Але це не справило жодного ефекту.
– Ну що ж? – кисло відмовив я. – Бажаю і т. д. Вітайте.
Моє життя, очевидно, поверталось поволі під новий знак зодіяку. І моя фігура починає тут затуманюватись на екрані подій.
Майбутнє одруження Варі мало статися інтересним із тих невеличких суперечностів, що наївно закреслились ще спочатку.
Він – наречений – був хлопчина двадцяти двох років, учень із губпартшколи, Кім – так звався. Чорноволосий, стрункий, серйозний. Серед ріжних теорій, робот, книжок, лекцій, що в суворім порядкові розміщались у нього в голові, знайшов чільне й блискуче місце собі Варін образ, і з прямолінійністю партійця Кім вирішив, що Варя – його майбутня дружина. Серйозно він освідчився, а як Варя одповіла нерішучо "не знаю", попросив руки в мамаші.
Майбутність Кіма, як партійця, і той факт, що й тепер він, крім помешкання й повного утримання, лічивсь десь на посаді, вирішили справу. Кіма було прийнято за сина, а проти Варі мобілізовано цілу систему умовлень, впливів та роз’яснень…
Варя слухала й не йняла віри: вона – наречена! І перед нею скоро стала така антиномія: Кім, безумовно, хороший хлопчик. Тільки ж чи любить вона його? Ні… ні трохи. Зате в них буде своя кімната, канареєчне господарство, будуть ходити подруги і заздрити. Приємно… Але ж… І Варя вагалась. Мамаша бачила, що Варя не серйозно ставилася до діла й цілими ранками то вмовляла ніжно, то сичала. Потім діло дійшло до бойкотів, навіть Варю почала обминати ранкова чашка чаю з повітряним бутербродом. Тоді Варя виходила було з дому, блукала годинами попід вітринами, розглядаючи дитячі цяцьки і не знала, що їй робити. Зрештою, історія набирала докучливого характеру і закликала до сліз.
А Кім – регулярно, щосереди й щосуботи – заходив до їхнього помешкання, за чаєм детально розповідав про шкільні та службові справи, а як залишався з Варею тет-а-тет говорив, наївно й серйозно, про свої погляди на одруження, про чесне й робоче життя, про дні впорядковані за НОПом та раціонально. Він звертався до Варі на "Ви" й не насмілювавсь поцілувати їй ручку…
Тут я врізався частиною своєї орбіти в заплутаний космос Варіних нерозумінь.
– Е, дурниці, – безжурно затарабанив я: – звичайно, виходь… А то – можна й почекать. В чому справа?
Був вечір синє-льодистий, немов підсніжник угорі притишеною ракетою, і лився часом журний передзвін журавлів. І ми ходили довго, довго… На другім поверсі терплячий Кім чекав Варю додому, а вона за моєю допомогою, декорувала його молодими, ніжними ще й ніби золотими ріжками. Певне, я не думав, про що говорив, бо на прощання Варя, усміхаючись, одповіла мені: "Ну, звичайно, я піду заміж. Що значить?" Але при цьому так задиркувато-весело підморгнула мені, що розшифрувати все це можна було тільки так: "хоч ти й дивак і ексцентрик і майстер "заливать галоші", але я розумію тебе чудесно".
І вона бадьоро злетіла на другий поверх… Ну, а я… я поволі посунув собі додому, шукаючи в лунких вулицях порожнього міста срібного мотузка прийдешніх днів. Про Варю не думала в мене жодна розумна клітина.
Вдарила весна! Вулиці зашумували портативними костюмами й легкими черевиками. Червоношиї піонери, вистукуючи в барабани, пішли стрункими поточками, перерізуючи вулиці магістраллю красивого майбутнього.
Визначились "види" на врожай.
"Початки всіх початків" дочитав я до краю, але, здивований, побачив, що, дійшовши кінця, я стою на тому ж місці, з якого й починав.
– Е-е, – голубчики!.. Так он як?
І я рішуче здав книжки… І мене з непереможньою силою потягло на виробництво. І я купив собі патинки-джімки (гостроносі), скинувши колишні фордзони (салдацькі). Саме в цей час розв’язалась справа з одруженням Вариним, і то цілком несподівано й під найрізноманітнішими аспектами для всіх її учасників.
Кім – поїхавши на село – застудив собі, дивак, легені; почався процес запалення, і хлопчина не видержав – умер…
– Тю, – бухнув я, коли Варя спіймала мене коло бібліотеки. Вона була в жалобі і з провокаційною міною. – Як же?..
– І головне, – пускала далі вона лицемірство додолу, тихо, наче з слізкою, – і головне, що я не змогла бути навіть на похоронах.
Я пильно глянув на "вдову" і не витримав:
– Ну, Варю, вітаю. Тільки не журись. Адже Кім краще знав, як розпорядитись собою… а може, справді, він хотів лише позбутися тебе.
Варьок глянула, й ніби зненацька, втомно, страждально й разом з тим хитро, всміхнулась:
– Ах…
Мої діла пішли бурхливим темпом. Я взяв установку на фізкультуру і остаточно перебрався жити у воду.
Повертаючись вечорами з Дніпра, мені в голові цокотіли моторки й стояв гомін пляжу. З азартом я шукав ключа: як би перепливти Дніпро? Це стало мені за ідею фікс. З ентузіязмом неофіта, зачарований дивився я на червоні зав’язки, що розмірами погойдувались на середині блакитного Дніпра, і так, під вражінням плавального спорту, в мене спершу з’явились загальні тільки передумови симпатій до спортсменок; а скоро потім діло дійшло до цілковитої конкретизації.