Дома застав він велике безладдя. Прив'язана під хлівом Федорка крутилась навколо стовпця й мекала. Отже, їсти їй не давано і не знати чи й подоєно. У хаті було все порозкидано, не прибрано, обід у лікарню не був ще готовий, а біля вікна сиділа Варвара Карпівна, смаковито смоктала цигарку й замріяно дивилась у сад. Кущ ялинок густими синіми тінями застилав половину правого вікна, тоді як друга половина тепер упірнула в біле розпарене від сонця небо й дзвеніла густим невгамовним гудінням кузьок.
— Сонце! Ви не будете лаятись, що я розчинила вікно? Господи! Надворі така благодать! І раю самого не треба! — сентиментально вигукнула Варвара Карпівна і, сміючись, подивилась просто на Івана Семеновича.
— Ну да, це дуже добре, Варваро Карпівно. Але що у вас тут діється? —похмуро вимовив Іван Семенович.
— Ой, серце! Я зразу все приберу! — схаменулась Варва ра Карпівна.— Я в одну хвилину!
Вона мерщій схопилась і взялась поратись.
— А Олені Павлівні все вже наготували?
— Нічого, не турбуйтесь, серце! Воно вже все вариться.
— Не готове, значить? — збентежено закричав Іван Семенович.— Чому ж ви не зварили й досі? Значить, ви оце тут сиділи і мріяли про солодощі кохання? Га?
— Та ні ж бо, серце! Щось дрова не горять.
— А чом же ви Юрка не послали сухих принести?
— Так Юрко, серце, пішов десь бур'яну нарвати козі, бо лушпайок вона не схотіла.
— Ет, чорт! Та що ви собі думаєте? —раптом закричав Іван Семенович. Умить усе зірвалось, як смерч, і Іван Семенович зловтішно пустився на догани. Варвара Карпівна стояла біля грубки, похиливши голову, й злякано поралась. Однак це ще більш дратувало Івана Семеновича, і він, вийшовши в коридор, зненацька помітив сухе поліно і, взявши його, сердито пошпурив у кімнату до грубки. Це вкінець зігнало йому лють, але, щоб не показати цього, він знову зайшов у кімнату й силувано став гніватися за козу.
Варвара Карпівна стояла в кутку кімнати, застилаючи ліжко, й боязко та вражено дивилась на нього вогкими від сліз очима.
У кімнату вскочив розчервонілий, захоплений, з блискучими від весни очима, Юрко. Він пробіг усі східці й коридор, гнаний тими буйними силами, що сп'янили його, а тепер умить спинився, гостро відчуваючи, що в хаті стався новий клопіт, і запитливо пробіг очима по батькові й Варварі Карпівні. Рука з бур'яном сама собою опустилась.
— Де ти був так довго?
— Я ходив по бур'ян Федорці, тату!
— А ти знаєш, що вже зараз пів на одинадцяту і давно пора її годувати?
— Я ж цього, татусю, не знав!
— Як не знав?
Обличчя Юрасеве зразу ж перекривилось, і він, ніби вжалений страхом, що його святочну радість буде розбито, раптом закричав гостро й розпачливо:
— Ну, не треба ж лаятись, татусю! Я цього не хочу. Він прожогом кинувся і ткнувся обличчям просто в ноги
Івану Семеновичу. Мабуть, це було сильніше за всяку догану, бо зовсім обеззброїло Івана Семеновича. Тепер, і сам вражений, він похилився й поцілував Юрка в чоло, розправив йому збите на голові волосся й заговорив до хлопця сердечно й дружньо.
Весняне свято, повне гомінкого дзвону на сонці, для Юрася тепер вивершилось через вінця, і він віддано й п'яно пив його, вищебечуючи татові поспіхом про все, що довелось йому сьогодні бачити. Зацікавлені розмовою, обоє підійшли до кабінетного столу.
Юрко мерщій витяг з кишень на розсуд татові торішнє гніздо, маленьку бузинову помпу, що її дав йому якийсь хлопчина на околиці, збиті й пом'яті квітки медунок і, нарешті, березові пуп'янки на ліки. І треба ж було про все це поговорити, в усім цім розібратись!
Отже, розмова пішла дружня, спокійна й уважна. Найбільш це зворушило, звичайно, Варвару Карпівну. Це була сцена злагоди в її сентиментальнім стилі, і вона, розчулена, вже плачучи від зворушення, взялася жваво поратись. Згодом у розмову встряла й вона. Юрко почав сміятись. Варвара Карпівна розчулено стогнала.
За півгодини Варвара Карпівна оповістила, що страва вся зварилась й тільки впріває, отже, хоч і зразу можна нести її Олені Павлівні. Однак Іван Семенович наспіх дочитував монографію про світло, бо саме про нього доведеться читати сьогодні ввечері робітникам на млині, та до того ж у лікарні пускають до хворих тільки з першої години дня.
І справді, вони вирушили з Юрком до лікарні тільки в пів на першу. День тепер перейшов середину, втомно похекував гарячим повітрям, розпарившись, розімлівши від сонця; над землею звисала сива курява мли. Лікарня була в кінець міста. Йти доводилось околицями. Де-не-де витикались на вгородах люди, що копались у грядках. В однім кутку, під самим кущем молодого березняка купка людей заскороджувала рядки, і млосний пар та розіпріле пахтіння ріллі й перегною густим потоком входили в груди.
Іван Семенович ішов, похиливши голову, зосередкований у своїх думках, а Юрко захоплено озирався і, напоєний силою нових вражень, невгамовно щебетав. Однак Іван Семенович відповідав йому неохоче, не в силу бувши одірватись від своїх роздумувань.
Льоль! Льоль! Так колись він називав свою наречену, а пізніш і дружину молоду,— і це слово промовляло йому дивною молодечою музикою й радістю свіжою і нагадувало чомусь — не знати чому саме — конвалію, молоду, хрумку, п'янко-ароматну! Потім це ймення перетворилось у Ліль, ще хоч і важкувате, але виразно-метке, і, нарешті, в довге
"Ліля", де це скорботне й довге "і" остаточно придавило, як тягар, як повинність, як великий присуд життя. І це справді так — жінка ця взяла на свої плечі великий присуд, великий тягар життя,— його люба, без міри рідна Ліль,— на свої тендітні, крихкі плечі!..
І остання сварка сталася, власне, з пустого. Ліля збиралася, як він пригадує, з одною вчителькою, що якось несподівано останніми часами пристала до неї з своїм товаришуванням, Вікторією Петрівною Корківською, або "терницею", як він прозвав її. Це була дівчина не першої молодості, але завжди підкреслено, по-гімназіальному елегантна, з високими комірцями, з сентиментальними квіточками на капелюсі, з довгим ланцюжком годинника, що спускався від шиї до самого поясу сукні. Такі колись були класні виховательки в гімназіях, і Іван Семенович органічно не любив її, особливо ж за ту торохкотливу невгамовну розмову, якою вона ніби молотила уперто й немилосердно своїх слухачів. Отже, вони обоє, Ліля й Корківська, кудись збирались іти, здається, до театру чи кіно. І як він пригадує, тоді ж таки Ліля підійшла до люстерка й почала чепуритись, а потім взялась приколювати собі до волосся чорного, вже старого й заяложеного банта. І не знати з чого Ліля розплакалась, нарікаючи на гірку долю — так дожились, що вже й банта чистого нема, щоб приколоти до волосся! Зрештою, що ж це за життя таке? Як же далі так можна жити?