Юрко мерщій підбіг до Івана Семеновича і, обнявши його за шию, обсипав поцілунками в бороду та вуси. Іван Семенович поволі випростався й сказав:
— Ну, Юрку, стидайся. Ти ще й досі без штанів.
— Так я зразу ж і надіну їх, татусю! Справді, я зразу,— пробачливо сказав Юрко і мерщій побіг до ліжка одягатись.
Іван Семенович усипав нарешті пшона, помішав його, засмажив салом і, коли все знову вкипіло, відставив куліш, а на плитку поставив воду до кави і, вимивши руки, підійшов до ліжка утертись.
Юрко хватькома одягався. Іван Семенович поглянув на його обличчя, що так виразно нагадувало матір, потім мимоволі перевів зір свій на її фотографію, яка висіла над ліжком. З картки Л і ля визирала зовсім молода, ще бувши тільки нареченою йому. Вона стояла на брукованій доріжці, серед густої липової алеї в парку графа Мусіна-Пушкіна, де жила того літа як репетитор дітей молодого графа. Була вона в білому чесучовому пальті, з широким капелюхом, з-під якого визирало збите волосся, з білою парасолею під рукою. Вона зацікавлено дивилась просто перед себе; на обличчі їй застигла розчулена, тиха посмішка.
Плями пожовтілого листу, що послались по брукові, вражада невиразним смутком і тривогою, і постать Лілина від того здавалась особливо крихкою й ніжною.
Він дуже добре пригадує її такою, як вона була на фотографії, всю-всю, а надто каштанове м'яке волосся, яке висмикалось їй з-під капелюха ніби для того, щоб гостріш підкреслити всю безпомічність її постаті. І ще виразніш він пам'ятає те враження, що зосталось від неї з першого ж знайомства і що, власне, збереглось у нього й до сьогодні — збентеженість, заплутаність, розгубленість, безпомічність цієї людини. На її тендітні плечі ніби хтось поклав великий тягар, і вона рвалась і метушилась під його вагою, а не могла чомусь скинути його. І цей тягар, мов важкі рами, ще гостріш підкреслював її ніжну й тендітну натуру, вразливу й болісно-безпомічну,— і можливо, що це саме й привабило його, викликало чуття співболю й жалю разом із ніжною турботливою любов'ю.
"Тепер,— він подумав,— її справді перерізано тим тягарем; лінії пройшли двома діагоналями прямокутника від плечей, перетнувшись у грудях, десь близько від серця. Вона, справді, поламана й побита. Але не від нього, принаймні спочатку. І гірше за все, що пережиті колись турботи й болі вимагали тепер відплати, винагороди. Хтозна, певне, світ в основі становить нуль, цю центральну точку рівноваги в підйомі. Недарма ж ті мудрі індуси додумались до цього нульового принципа".
Але гострий, невгамовний біль, біль утраченої рівноваги, а може, злагоди й щастя, пожадливо й голодно смоктав йому серце. Втім, він одвів очі від фотографії й зітхнув.
Погляд йому зненацька зустрівся з Юрковим — хлопчина стежив за ним глибоким проникливим зором. Ніби здогадуючись, про що думав Іван Семенович, Юрко тихо й засмутнів-ши спитав:
— Татусю! А мама швидко прийде додому!
— Не знаю, дитинко. Як тільки видужає, ми зразу ж і привеземо її додому.
— А що ж болить у мами?
— Живіт, дитино!
— Ото так довго?
— А довго.
— Ой, скучно без мами! Хоч би на годину якусь побачитись!
Іван Семенович замислено поглянув на нього й здогадливо сказав:
— А знаєш, Юрку, ми сьогодні підемо до мами вдвох. Може, ти побачиш її хоч у вікно.
— Ой, ой, ой! — Юрко заляскав у долоні, поскакав на одній нозі і по тому раптом крутнувся й припав до вікна. Сад увесь залило сонцем, дерева розімліли в нім і пахтіли молодим глеєм пуп'янків; густі потоки аромату й пташиного співу нестримно линули у вікно. Юрко повернувся й серйозно, тоном дорослого сказав:
— А я, знаєш, боявся, що мама помре. Що б ми тоді робили, татусю, без неї?
Він пильно поглянув на Івана Семеновича, ніби вивіряючи, яке враження справлять ці слова, а далі з м'яким докором додав:
— Бачиш, а ти так завжди сваришся з нею.
— Ну, дурненький, чого ж би мама померла! Ти не повинен і думати про це.
— А я так боявся,— сумно відповів Юрко.
Іван Семенович позирнув на хлопця та, раптом розчулившись, притиснув його до себе й поцілував у чоло. По тому, ніби засоромившись цієї ніжності, ляснув його по плечу й сказав:
— Ну, а тепер умиватись! Чого ти так стоїш замазурою? Юрко, ще замислений, поволі, під вагою тих думок пішов до
вмивальника.
Потім прийшла Варвара Карпівна, з колишніх виховательок єпархіальної школи, що правила усю цю пору за господиню в Івана Семеновича. Вона боязко й крадькома пройшла до кухонного стола в кутку й тільки вже звідти обізвалась:
— Ой, серце, ви не будете сердитись? Я так спізнилась сьогодні.
Але Іван Семенович похмуро зиркнув на неї й холодно сказав:
— Накривайте на стіл, Карпівно!
— Добре, добре, серце! Я зразу. Тільки не гнівайтесь. Ви ж, їй-богу, такий добрий! Чи не можна у вас хоч бичка потягти? Повірте, з самісінького вечора й росинки не мала в роті.
Іван Семенович запропонував коробку з махоркою; Варвара Карпівна повагом і мрійливо скрутила цигарку, пожадливо затяглась і лише тоді взялася готуватись до сніданку.
За сніданком вона жваво розповідала міські новини. Найбільш вразило її те, що в єпархіальній школі церкву відвели під червоноармійський клуб, і вона тепер разом з багатьма бабами міста обурена з того.
Але Іван Семенович мало слухав її. Поснідавши нашвидку, він звелів подоїти й нагодувати козу Федорку, зварити дечого в лікарню Лілі, а сам, узявши кошель, пішов на базар у місто.
Він ішов, збентежений силою тих дрібних справ, що йому треба сьогодні зробити, а тепер ще й уражений, ніби блискавкою, тим неприємним чуттям, яке в нім породила Варвара Карпівна. Вона взагалі дратувала його своєю попівською сентиментальністю, сласною й нечепурною, і іскра цього роздратовання вже й сьогодні пройняла його.
//
Отже, день, дарма що був весняний і рясно розбризкував сонцем, застрибав тепер для Івана Семеновича у безглуздій метушні. Цьому було чимало причин. По-перше, довелося йти на базар і витратити силу часу, торгуючись з селянами та перекупками, щоб купити трохи пшона, крупів, олії, молока, сметани, узвару і ще деяких дрібниць. Повертався він з базару вже під пізній сніданок, певне, десь по дев'ятій годині, коли вже всі службовці були на посадах. Вулицями де-не-де можна було побачити ще селянина, що, повертаючись з базару, бовтався з возом у калюжах. Сонце тепер било просто в чоло, і розварена від нього мла повисла серед голих садів. Звідти від запашних галузок доходила через паркани невгамовна, гомінлива метушня кузьок. Вийшовши на вигін, Іван Семенович відчув, як у груди вдарило пахтінням розпареної трави, тіло пройняло млостю й молодечим лоскотом. Іван Семенович розстібнув пальто і зворушено роздивлявся. Втім, вага кошика зразу ж нагадала, що треба квапитись додому.