В шухляді з взірцями він знайшов один з кристалів гексагональної системи, аріотаз, що сюди потрапив знову ж із якоїсь аматорської колекції, розбитої в часи громадянської війни. На етикетці значилось, що його було знайдено в Алтаї. Він був заправлений в золоту оздобу, і тепер його легко вставити на місце лінзи. Довелося витратити, певне, з півгодини, доки приладнав каменя, поставив його й вивірив реальний для нього фокус, відповідний кутом аріотазу. Потім, урочисто й злякано затаївши дух і стримуючи в собі тремтіння, що проймало його наскрізь, пустив струм. І зразу ж почувся уже знаний потріск і шум жмаканого сухого шовку. Стіна так само, як і попереднього разу, зразу ж розтанула в променях, але розтанули й сині ліси, й тільки сама ріка бузовою смугою тремтіла вгорі. Натомість злотаво-біла вогняна смуга врізувалась у небо. Речі опрозорились.
Зменшив струмову силу, і край лісу показався на обрії легкою мережею. І ще менше тиснення — і ближчі речі виростали виразнішими обрисами... Це була майже неймовірна, божевільна річ. Вбираючи густо в груди повітря і майже не в силі спинити серце, що нестримно й сочисто гнало кров до горла, диким і п'яним зором він стежив за промінням.
Потім обережно, ніби збираючись когось спіймати, несподівано, котячими рухами навів фокус на своє приміщення. Знову пописались на виднокрузі бірюзові з густо обрубаними ребрами площини стін, темні силуети речей,— площина ламала й різала площину, ріг на ріг лягав. Але тиснення збільшилось — і обриси речей розтанули, а замість того прослалась злотаво-біляста смуга.
Так! Тиснення надто високе. Применшивши його, помітив деякі невиразні силуети площин і речей, що дедалі більш
і більш густіли, і нарешті в обрисах тих речей він упізнав обстанову власного приміщення. Це тішило, як приємна й несподівана забавка, якої пощастило досягти по довгих часах зусиль і праці. І раптом в тій обстанові несподівано заворушилась постать, що похило сиділа над ліжком дитини, і повела руками, ніби щось дбайло пестила в себе на грудях. Неясні обриси чогось, як два опромінені карати діамантів, колихались на грудях. Так, швидше за все це була Ліля. Невже це вона прийшла? Обличчя увесь час рухалось, і риси його були неясні.
Тепер пустив більше тиснення. І ніби відчуваючи це, жінка повернулась обличчям. Воно все відсвічувало дивною, лагідно-привітною посмішкою. Ліля!.. Ліля!..
Шум сухого шовку в апараті зростав, та, байдужий до того шуму, Косень нестямно-божевільним зором вдивлявся в те обличчя.
Раптом зчинився гострий поляск і тріскання. Якась ураганна сила штовхнула Косеня до дверей. І коли вже падав, на мить помітив — величезний пук злотаво-білястого світла вихопився з апарата і, знявшись у повітрі, розірвався з неймовірною силою. І зразу ж настала темрява... В руці гостро боліло. Але, не зважаючи на той біль, Косень раптом схопився і побіг просто до себе. Входячи в коридор, він трохи отямився і, відчинивши злегка двері, обережно зазирнув. Над ліжком Юрка похилено сиділа Ліля, вже майже роздягнута, в одній сорочці, але чомусь затримавшись. Косень, приголомшений, зайшов спереду й заглянув. Ліля плакала. Сльози так рясно точились з очей, що вона нічого не помічала і зовсім машинально пестила метелика, що залетів знадвору і сів їй на пальці. Дві краплі сліз, що повисли на червонім банті сорочки на грудях, в промінні від лампи справді горіли діамантами.
Косень підійшов ближче і, нічого не кажучи, упав просто головою на коліна Лілині. Ліля лише здригнулась, але не змінила пози і нічого не сказала. Тільки пізніш рука її кволо лягла йому на голову, а коли він звів на неї очі, одна велика сльоза впала йому просто на чоло...