— Давайте на суботу. Згода?
— А що ж! Мабуть, це найкраще й буде.
Бабак поволі й щиро стиснув Косеневі руку і на прощання сказав:
— Я думаю, що про плату ми не станем говорити. Цього разу ми не обідимо вас. Клянусь вам честю!
Лекція й справді відбулася в суботу. На жаль, Іван Семенович не міг узяти з собою всіх приладів, і довелось все показувати на спрощених примітивних спорудженнях. Але й на них виходив зовсім несподіваний і сильний ефект в очах авдиторії. Це було помітно на стомлених і все ж гостро зацікавлених обличчях, що лекція на всіх справила дуже сильне враження.
По закінченні декції посипались запитання й здогадки. Робітництво пожвавіло. Питання ставили гостро, спостережливо й догадливо. Дехто пускався на дотепи. Незабаром створилась якась на диво проста й довірлива атмосфера, і вперше за весь час перед Косенем виступила не суха й холодна схема залізного й відважного пролетаріату, а живі люди-робітники з живою індивідуальною вдачею. Розмови скінчились десь коло дев'ятої години. Косень попрощався просто й щиро, відчуваючи дивну повноту враження від цієї розмови.
У дворі догнав його Бабак і повідомив, що завком ухвалив визначити за цю лекцію потрійну проти норми платню — а саме три пуди найкращого борошна. Борошно завтра буде приставлене на приміщення. Проте можна приставити цілий чувал на п'ять пудів. Так, це значить, трохи дамо й авансом. Краще так і зробимо. Це буде платня за дві лекції.
— Ви ж, звичайно, й далі нам читатимете? Бабак стиснув гаряче руку й побіг назад.
— А Бабак вас і тут хотів нагріти. Нічого. По-його тепер не буде. Ми це все з'ясуємо і дошлемо вам і шостого пуда,— сказав раптом Гумілевський, доганяючи Івана Семеновича.— А лекція, знаєте, дуже інтересна. Робітники страшенно вдоволені,— сказав він зниженим і розчуленим голосом.— Такої лекції в нас ніколи ще не було.
Гумілевський невиразно озирнувся, потім повів носом вперед, внюхуючись у густі нічні сутінки, а далі розчулено сказав:
— Година добра стоїть: суха й тепла. Це хліб саме добре возити. Цього року його і вродило добре, ну й звозити добре.
Він знизав плечима, похилив голову і, ніби перепрошуючи сь, додав:
— Ну сказати, що тільки тут хліба небагато. А в нас, це на Катеринославщині, возять хліб гарбами. Як вийдеш увечері на дорогу, так тільки й чуєш, як цокотить колесами, ніби з усього світу зійшлися ковалі.
Іван Семенович скоса, але пильно поглянув на нього й сказав:
— Це дивно, однак, що ви так любите землю.
— Ну, а чому б мені й не любити її, як вона така родюща тут?
— А чого ж ваш брат так часто кидає її, зривається?
— Ну, так я вам скажу, що він, значить, ледар і гевал. А хіба такі всі...
Вони зайшли саме в середину міста. Вулицею пробігло кілька військових фургонів, знявши гучну торохкотню та куряву. Коли ж торохкотня завмерла, з міського парку долетіла музика. Духовий оркестр, певне, військовий, грав жалібно "На сопках Маньчжурії".
Косень з Гумілевським підійшли до міського парку, звідки було видно пари й гурти гулящих. В деяких місцях дошки паркану були поодривані, і, збивши кропиву, кілька хлоп'ят пожадливо зазирали в сад. Один із них зголодніло смоктав бичка цигарки.
В саду барабан гучно відбив останні такти, і Косень уважно глянув у глибінь парку. Раптом в проміннях від ліхтаря він помітив Лілю з Вікторією Петрівною. Обоє нерішуче спинились, оглядаючись навкруги. У Лілі був погляд втомний і злякано-тужливий. Косень рвонувся був бігти і скочив на перегородку паркану. Хлоп'ята здивовано й ображено відступили. Ліля, певне, помітила, бо очі її вражено й злякано застигли на ньому. За мить вона одвернула голову й, взявши під руку Вікторію Петрівну, спокійно пішла вперед, хоч Косеневі здавалось, що ліва, нога її тремтіла й трохи присідала.
— Нічого цікавого! — підійшовши ближче, сказав Гумілевський.— Так собі товчуться тут щовечора. З військовими більше гуляють.
Косень зліз з паркану і, обтрусившись, знову взяв свою валізку з приладами. Він ішов якийсь час мовчки, перемагаючи те глибоке хвилювання, що його викликала несподівана зустріч з Лілею, і напружено шукаючи слів для розмови, щоб потаїти те хвилювання.
— А все ж таки, чому ж ви, Гумілевський, не їдете хлібо-робствувати на старе гніздо, раз ви так це любите?
— Ну що значить — не їдете? То ж не вопрос! Я ж вам казав, що мене там розорили бандити. А тепер як я поїду, коли в мене четверо дітей і жінка хвора. Що я з тими ротами робитиму на землі? Вони ж мені помочі не дадуть, а з'їдять в один раз.
— Ну, це вже справді гірше. Бачите, ви собі наплодили дітей, а тепер хочете ще й розкошувати.
— А що я робитиму? Наш брат без цього не може. Він мусить розсипатись по землі, як миші. Він мусить розмножа-тись по землі. Це ще так наші старі говорили. Ну, та й без цього не можна. Так життя велить: живеш, голову собі морочиш, про рід свій дбаєш, значить, треба й дітей мати. Без цього не можна!
— Може, й правда ваша, Гумілевський,— в задумі сказав Косень.— Закони життя, отого, якого ми ще не знаємо, сильніші за все, і вони примушують нас робити так, як їм треба.
— Ну, а я хіба не так кажу? Про що говорити?
Вони дійшли до самого технікуму. Тут Гумілевський спинився і, хитаючись усім своїм довгим тілом і тиснучи руку Косеневі, тихо й розчулено сказав:
— Ну, і ще раз спасибі, що нас не забули й усе розказали. Дуже чудесна лекція... А борошно я завтра приставлю вам.
І раптом у ту хвилю, як Косень прощався з Гумілевським, йому прийшло в голову спробувати ще деякі досліди з промінням, замінивши подвійно-опуклу лінзу одним з ромбоедричних кристалів.
Він мерщій вклонився Гумілевському і зараз же побіг додому.
Дома, однак, чекали на Косеня несподівані неприємності: захворів Юрко. Варвара Карпівна поклала його в ліжко, зміряла температуру — було 38,7°,— напоїла його липиною й закутала, а тепер не знає, що далі робити.
— Юрко увесь час кличе маму,— невдоволено вона сказала.— А я ж не знаю, як ви скажете?
Вона потай і лукаво зирнула на Косеня, та втім той тільки знизав плечима.
Він мовчки випив ледве теплого чаю і тоді, гадаючи, що з хворобою хлопця треба почекати до ранку, сам пішов знову до кабінету. Так, треба вивірити цю нову думку, що притьмом прийшла в голову про застосування кристалу.