Хтозна, чи треба було Лілі так дорікати, чи ні,— але Іван Семенович зненацька розпалився і "втіяв сцену". Так, так! Він тоді повівся просто як химерний роздратований хлопчина. Він розкричався. Хіба ж він не працює цілісінький день, не спочиваючи? Хіба він каліка? Нездара? Хіба він нічого не заробляє? Хіба він винен, що ці історичні події лягли борозною саме на їхнє життя? І хіба вони, ті події, власне, не експлуатують і його?
Нарешті, не можна ж бути такою дріб'язковою міщанкою, щоб ради якогось поганого банта вчиняти скандали. Коли вже на те йдеться, то треба вміючи господарювати, тоді й банти будуть. Хіба ж вона може похвалитись своїм господарюванням — в нім така сила недогляду та невправності. Це ж таки правда, що так воно!
Ці останні дорікання, певне, дуже гостро вкололи Лілю, бо вона раптом закричала, затупотіла ногами й розридалась. У цім її підтримав Юрко, що зразу ж підбіг до Лілі і, впавши на коліна до неї, й собі розридався. Вікторія Петрівна взялась заспокоювати Лілю, гнівно позираючи на Івана Семеновича. Той, збентежений і засоромлений, вийшов у другу кімнату.
Звичайно, все це були тільки дрібниці, що незабаром були б і вщухли, хіба що зосталась би від них важка й неприємна, як присмак синього каменю, гуща на серці.
Але цього разу сталося гірше. Кинувши якусь гостру фразу, Ліля, збентежена й розпалена, раптом метнулась і, вискочивши в коридор, схопила зопалу кухоль і напилась сирої води, щойно принесеної з криниці,— і це тоді, як звичайно вона ніколи не пила сирої води. Втім, розуміється, й цей факт, сам собою не страшний, незабаром забувся. Однак за кілька днів по тому, як Ліля поралась саме біля грубки, готуючи обід, це й сталося. Була вона задумана й мовчазна, як і здебільшого в ті дні, машинально чистила картоплю і, мабуть, плакала, бо одна сльоза впала на картоплину. По тому, ніби чимсь підтята, вона раптом сіла на ліжко й застогнала. Іван Семенович, збентежений, уважний і чулий, як і завжди по сварках, схопився й прибіг до неї. "Що сталось?" —"Нічого, це, певне, так! Кольнуло в серці". Він же мусить знати, вона вагітна знову! Але цього разу вона хоче, щоб була дитина, справді хоче, щоб була дівчинка, з якою вона могла б і товаришувати, і поділитись своїми думками, бо син ніколи так не зрозуміє матері, як дочка. Розуміється, тут нема нічого особливого! Все це пройде!
Того дня вона поралась до самого вечора. А ввечері злягла. Ніч пройшла у корчах і муках — Ліля все вигиналась, кричала й жалілась на живіт. А другого дня прибув лікар і оповістив, що в Лілі найпевніше, що черевний тиф, і того ж дня її одвезли в лікарню. Хвороба проходила дуже важко; була велика загроза життю, хоч тепер усе йде, здається, на видужання. Втім, великий біль свідомої провини тепер б'є Івану Семеновичу буйним струмнем до серця. І хто ж може зрозуміти цей біль та співчувати йому? Та, власне, хіба від того що-небудь полегшилося б? Значить, зціпи зуби й...
Вони зайшли саме в парк, і Юрко неспокійно засмикав Івана Семеновича, вражений рівними підрізаними кущами жовтої акації та скопаними під квітки клумбами.
Тут гостріш ударило духом зела й розкопаної та заскородженої землі на грядках. Але це пахтіння швидко забив гострий дух йодоформу й колодіуму, скоро вони обоє підійшли ближче до головного корпусу лікарні. Юрко боязко озирнувся, сині очі йому зразу помутніли, і він, затаївши дух, густо, приголомшено зітхнув.
У приймальні їх зустріла сестра холодним невдоволеним виглядом. Іван Семенович наївно й серйозно крізь окуляри оглянув її і помітив, що халат на ній був пожмаканий і забризканий плямами крові чи, може, йодом, а обличчя все було рясно пересипане блошиними крапками. Вона сердито поспитала, у якій справі вони прийшли, і потім невдоволено забрала передачу. З далекого коридора згодом вийшов величезний брезклий чолов'яга, голосно човгаючи капцями. Він спинився серед приймальні, широко розставивши ноги і, вийнявши записки, почав начитувати прізвища і потім передавати боязким і слухняним одвідувачам разом з записками порожні кошелі. Далі так само байдуже й похмуро одібрав щойно принесені передачі й, хляпаючи капцями, посунув у глиб коридору.
Настав довгий тривожний час чекання. Обоє сіли на лавку й прислухались до тих глухих відгомонів, що проходили десь далі в коридорі й палатах. Тим часом Юрка особливо цікавила середина дворища при будинкові, розтягнутому літерою П, бо нею увесь час бігали якісь заклопотані й раді з своєї біганини люди в білих халатах. У коридорі хтось стиха загомонів, передавши комусь якогось наказа, очевидно, охоче й смаковито проказавши його. Потім знову грюкнули двері, підлогою знову засьорбали чиїсь капці, на мить у вітальні показалась цікава заклопотана сестра й зразу ж зникла. І знову настала тиша, і чекати було ще важче й нудніше, ніж перед тим. І здавалось, перо вартової сестри, що роздратовано й хапливо шелестіло на папері, дряпало в самім серці по кволим, нудним болем.
Тим-то, коли вже повернули нарешті кошель і записку, це не здивувало їх. Юрко тільки встав із лавки й зітхнув, а Іван Семенович розгорнув записку і, протираючи окуляри, збентежено почав читати.
Так! Ну, розуміється, тепер уже все минуло, але п'ять день тому вона була на волосину від смерті. Тифозне запалення почеревини спричинилось до викидня. Це були жахливі болі, жахлива річ, і лікарі серйозно боялись за неї. Проте тепер усе минуло. Ліля почуває страшенну кволість і втому, втому від усього життя. І майже увесь час плаче. Властиво, вона нічого не має й проти смерті, тільки шкода Юрка: важко йому буде з самим Івасем жити!
"Отже,— це вже Іван Семенович додав від себе в думках,— вона знову бере цей присуд життя, і тягарі, що лягли їй на плечі, ще глибше вріжуться їй у груди, пройшовши діагоналями прямокутника".
Далі Ліля писала, щоб вони вийшли на середнє подвір'я, проти п'ятого вікна від клумби. Вона хотіла їх обох побачити.
Іван Семенович знову протер очі, потім зібрав речі й сказав Юркові, що вони йдуть на подвір'я побачитись із мамою. Юрко умить підскочив, заляскав, защебетав і перший вибіг з важкої задухуватої приймальні.