— Я не баба,— вересккула пані Ядзя, бо вдарено її в найболючіше місце.— Я єстем панна... Не дозволю...
— Що не дозволиш? — шипить Роксана, готуючись вимикати зачіску пані Ядзі.— Не дозволиш, аби я вступалася за свого Тодорка? Ти будеш з ним волочитися, а я мовчатиму? А не діждешся, красавице.
Пані Ядзя німіє від несподіваного повороту сварки, цей мент використовує Роксана: вона помічає, що міліціонер тримає їх на оці.
— Айя-яй,— циганка сплескує в долоні,— хто б міг сподіватися, красавице, що ви... хі-хі, ха-ха... Тут один молодий удівець випитував у мене про вас, просив познайомити..,— бреше Роксана в живі очі. Ніхто, звичайно, Ядзею не цікавився, але ж треба заткати горло старій дівці, бо міліціонер таки до них підступає.
Хід конем одразу діє.
— Правда? — добрішає, промениться пані Ядзя.— Хто... він?..
Міліціонер уже стоїть за їхніми плечима, прислухаючись до мирного жеботіння, потім повертається на своє місце біля цистерни з квасом. Ох, ті жінки...
— Хочете дізнатися, красавице, хто? — радіє з власної вигадки Роксана.— Не скажу. Спершу ручку позолотіть, усю правду виворожу, про щастя розкажу,— і простягує долоню.
Ядзя хвилинку вагається, але спокуса велика, вона таки дістає з пазухи пом'ятий карбованчик і "золотить" Роксані долоню. Циганка шепче їй щось на вухо. Ядзине обличчя навіть крізь пудру рум'яниться, мов біла булка від вогню.
Мир настає біля нового універмагу, тиша...
Спека...
Тодоркові спека заливає потом очі, він то злизує його з кутиків уст кінчиком язика, то змахує з лоба ребром долоні, але роботи не припиняє.
Сердиться Тодорко...
Тодорко сердиться на хлопців з будівельної бригади, які не вміють дотримати слова... або не схотіли дотримати. Злість Тодоркова перемішується з болем, бо виходить, що таки не мають його в громаді за свого. О, до своїх посунули б толокою, недаремно ж говорять, що свій коли не заплаче, то бодай скривиться.
Ох, гірка ти, циганська доле, гірка в мандрах, у вічному поході, щоденній невлаштованості, у повсякденному прагненні дійти до чогось, знайти щось, а що — ніхто й не відає; гірка ти, доле, і в осідлого, бо живеш білою вороною, незрозумілим, трохи таємничим Іншаллою...
Хоч кричи...
Чи, мо', покинути все це: осоружну лопату, колгоспну кузню, оцю кривобоку ліпнянку, садок — і гайнути світ за очі? Бо нащо циганові хата, пощо йому садок? Циганові потрібна лише дорога...
А дорога, та дорога, котра звивається попід старою фортецею, порожня, нема-таки хлопців з будівельної...
Нема, то й не треба!
Тодорко рвучко натискає рукою на лопату, в гнівному руху закладені відчай, злість і розгуба. Лопата зачіпає за щось залізне, бо раптом скреготнула, вперлася і далі не йде ні на чверть штиха.
"Чи не на скарби я наткнувся",— кепкує з себе Тодорко і знову пригадує давню розмову зі старим учителем Доброчином, який колись нипав його подвір'ям, переповідаючи вже відому історію про конак турецького купця, що ніби стояв на цьому місці.
— Непогано було б Василю Юхимовичу, коли б Тодорко натрапив на горнець із золотом того купця,— жартував тоді циган.— Чого смієтеся? Самі кажете, що купець мався в достатку, золото в нього теж, певно, водилося. То чому б йому не закопати тоте золото в землю, га? Найнадійніший банк. А мені якраз нову яму для виходка треба копати, ось і натраплю на турецький банк...
— Дай вам боже, Тодорку,— мовив серйозно старий Доброчин.—
Ми б тоді всі розбагатіли... бо кожна знахідка в землі, кожна... хай це буде звичайнісінький черепок, примножує знання про минуле нашої ісмлі. А ця земля і ваша, Тодорку...
"Ця земля і ваша, Тодорку..." Ці слова найбільше сподобалися годі ковалеві. Правда, копаючи нову яму, він нічого не знайшов, наміть черепка, але сьогодні... у цю хвилю лопата скреготнула об щось —іплізне. То, може?..
Ет, дурниця.
Проте не виймає Тодорко лопати з землі, мовби остерігається, що дзвінке і непіддатливе, раптом зникне, переміститься вправо або пліво. Він сідає на бровку рівчака і запалює цигарку.
"Ей-ей, Тодорку, складає собі ружні казочки",— говорить про себе.
"Чого ж казочки?" — чує за спиною старечий голос.
Оглядається. Під грушею, першим деревцем, посадженим Тодор-ком на колишньому пустищі, сидить білобородий турок. Ноги підігнув під себе, руки, які поклав на коліна, виблискують перснями. Турок сидить зовсім близько од Тодорка — якби розмахнувся лопатою, то досяг би білої чалми.
"Ов, а ти звідки тут узявся?" — каже Тодорко туркові, глипнувши на хвіртку, яку котрийсь з дітлахів забув зачинити.
"Не горлань, гяуре,— поважно відповів турок.— Я пан і господар цього місця. Ім'я моє — Ріфат Октай. Певне, чув про такого?"
"Як тобі сказати,— замислився Тодорко.— Гейби щось чув... Один учитель розповідав... мовляв, великий ти був здириця, пройдисвіт і на гріш ласий. То це ти? Лише ніяк не второпаю... давно це діялося... років за триста..."
"Та вже триста..."— зітхає сумно Ріфат, забуваючи про пиху.
"І що, живий? Чи з могили, може?" — дивується циган. "А хоч бий з могили,— Ріфат Октай теребить сиву бороду.— У нас, мусульман, дуже просто... у нас без деревища ховають... і могили не запечатують, як у християн..."
"То ти упир, виходець з тамтого світу?"
"Та ніби..."
"Дивота. І якого дідька жадаєш від мене?"
"Не пащекуй, онуче бачі Ружена. Спершу послухай. Ти, мабуть, гяуре, чув про повір'я, що душа померлого, який за життя припас силу-силенну грошей, не має на тому світі спокою, поки не підшукає людини, якій би свій скарб передав..."
"Чого ж, турчине, чув...— шкребе потилицю колгоспний коваль.— Я, правда, думав, що це так собі... бабські брехні. Адже дотепер нікого І тамтого світу не зустрічав. Тебе першого... І ти... того... справді помишляєш скарб мені передати?"
"Справді, онуче бачі Ружена,— хитнулася чалма ефенді Ріфата.— Гам, де стримить твоя лопата, закопаний казан... повний золота. Гам не просто золоті монети... там статуетки богів, відлиті подоби биків, коней... там булави, золоті піхви, там... Я і сам, онуче бачі Ру-жена, не пам'ятаю, які ще там є речі. Багато їх, кожна річ коштовна не лише тому, що вона з чистого золота, а ще й тому, що її витворили митці..."