"Нункир і Некир чекають на тебе. Чи готов стати на їх суд?"
Людина завше готова до смерті, і завше життя здається їй закоротким.
"Ла хавла..."— промимрив у бороду маєтний негоціант. Мовляв, що буде, те буде: все у божій руці. Однак належного смирення в душі не відчув. Душа бунтувалася проти смерті і проти бездітності. Лоб брижився думами, серце щеміло тоскно, бо не відав Ріфат, куди по його смерті розпливеться багатство, на які цілі його схіснують. Невже мав рацію обдертий календар, подорожній дервіш, який колись заблукав на Ріфатове дворище?
"Велика твоя маєтність, Ріфате, і слава про неї котиться Портою,— говорив дервіш, обсмоктуючи баранячу кістку.— Котиться і запалює в очах хтиві вогні. Всі рахують твої дні, даровані аллахом для життя: рахують мулли в мечетях, бо сподіваються своєї частки, рахують мовби щирі приятелі, рахують боржники, рахують падишахові писарчуки, до чиїх долонь прилипне бодай дешиця з твоєї відумерщини".
"Страшні речі ти говориш",— пробував було заперечити купець.
"Страшні, але правдиві. Хіба тебе не брали заздрощі од чужих скарбів? — перебив дервіш.— Хіба життя не є танцем голодних вовків? — Дервіш підняв угору брудний вказівний палець.— Усякий скалить зуби на тлустий шмат".
"Усякий? І цей циган Тодорко, що порпається у землі на тому місці, де стояв мій конак, теж не від того, щоб поживитися чужим добром?" — міркує Ріфат.
Ріфат і через триста років по смерті сушить собі голову скарбами, а Тодорко далі копає рівчаки під фундамент нової хати, поскрипує держак у його бугристих долонях, і поскрипує деренчливо Тодоркова Роксана на розі вулиць бія нового кам'янецького універмагу:
— Купуйте пиріжки! Пиріжки з м'ясом, з сиром, з капустою. Смачні пиріжки, дешеві пиріжки!!!
Вулиці в передобідню пору порожні, мов покинуті циганами таборища; люд подався, користаючись з вихідного, в ліси, парки, на поля; люд смажиться на берегах лінивого Смотрича, нема кому купувати Роксанині пиріжки.
— Купуй... Дрімота...
Умлівають від спеки продавці в душних магазинах, куняє під липою навпроти будівельного технікуму бабця Стефа, і до її ворочка з підсмаженими соняшниковими зернятами боком підкрадаються горобці; сонно погойдується на штельвазі жовтої цистерни з квасом постовий міліціонер...
Дихнути нічим.
Роксана сидить на складному стільчику, подібному до шведського, тільки вищому,— його змайстрував сам Тодорко; на циганці білий халат, що ладно облягає її ще по-дівочому пружну постать, мовби жінка й не народила Тодоркові півтузіна дітлахів; з-під накрохмаленого очіпка непокірно вибивається коса.
Любить її косу... але розпущену... коваль Тодорко, ой любить... Та й, по правді, кажучи, не одні лише коси не втратили молодої ваби. А очі? А губи... а груди, що рвуть-розпирають халат? А вогню скільки в ній... Чортиця ж... Аж стогне, напрацювавшись за день, колгоспний коваль, коли опівночі втрапляє в Роксанині обійми...
Приємна згадка молодить Роксанине смугляве обличчя, тонкі ніздрі розширюються, брови ломляться, а сережки у вухах, великі сережки з чистого золота, ще дівоцькі, подзвонюють: дзвінь... дзвінь...
Ух...
— Ей, товаришко пиріжкова, спите? — хтось пробубнявив над вухом, а в мисочку падає двадцятикопійчана монета. Роксана краєм ока помічає, що таки двадцятикопійчана.— Прошу дати мені пиріжків.
— А-а, пані Ядзя! — потягується Роксана.— Не сплю, не сплю, відданице, щось мене до Тодорка потягло, хоч кидай оцей гендель і біжи,— навмисне дражнить пані Ядзю. Відриває з рулончика паперу і думає: "Га, а скільки ж дати пиріжків старій дівці, яку бозна за що нарекли панею Ядзею? За двадцять копійок їх ніби належиться п'ять штук, але ж... але ж не можна так багато їсти Ядзі, яка двадцять років ходить у дівках, ще до холери розтовстіє.— І, посміюючись про себе, безцеремонно розглядає плоску, мов дошка, пані Ядзю.— Дивіться-но, як вирядилася: спідниця на п'ядь вище маслакуватих колін, декольте нижче пупа... хоч би мала, шкареда, що показувати. На лиці кіло пудри, губи сині, а рідку гриву пофарбувала на червоно. Страхопудище... Ні, такій вистачить і двох пиріжків... Не збідніє. Мушу ж я принести додому той надвишковий карбованець... З того копійка, а з того — дві, за день купка складається. Воно ніби, оте складання, не дуже чесне, якби хтось довідався, то зчинилася б біда, а найбільше перепало б від Тодорка, в нього зовсім нема циганської вдачі. Смішний, через копійку ніхто з торбами не піде, а зайвий гріш вдома не засмердиться. Бо дітиська попідростали, синові до Львова десятку пішли, у нього ж дівчина, повинен Ружен і в кіно її повести, і при нагоді квітів купити або цукерок. Адже не гірший від інших..."— А мій син Ружен... знаєте, пані Ядзю, отой шмаркач, який на велику перерву бігав до мене по пиріжки для всього класу, дівку знайшов. Таку білу-білу, як гуска.— Роксана заговорює 5Їдзі зуби й тикає їй у руки згорток з двома пиріжками.
— Та ну? — щиро дивується пані Ядзя.— Отой циганчук... пше-прашам... отой патланець невмиваний і вже дівку... білу-білу?
— Аякже,— циганка вже навсправжки гордиться сином.— Тепер ^ на білих мода. Парується чорний з білою...
— Ох, паруються,— зітхає пані Ядзя, згадавши своє задавніле дівування.— А я...— ї не договорює Ядзя, дрібоче геть від Роксаниної синьої скриньки на колесах, що парує смачним духом. Але відходить недалеко. Через хвилю повертається.— Я забула здачу,— каже.
— Яку здачу? — роблено дивується циганка.
— Дванадцять копійок. Адже дала-м двадцять.
— То що, по-твоєму, в мене більма на очах? — сердиться Роксана.
— Якщо недобачаєте, Роксано, то купіть окуляри,— вперлася пані Ядзя.— Але я давала двадцять.,. Тут арифметика проста, великого розуму не потребує.
Роксана аж підскочила:
— Мой, пані Ядзю, не роби з мене дурної. Купила і йди своєю дорогою.
— Як це — йди? — пані Ядзя береться в боки.— Я з тобою корови не пасла. Глядіть-но, за моє жито ще й мене побито. Віддай здачу, бо...
— Бо що?..— кидається в атаку Роксана.— Подаш мене до суду?
— Подам! — розпалюється стара дівка.
— Мене? — і циганка почала засукувати рукави.— Моїх дітей збираєшся сиротити? Чи, може, тобі забаглося мого Тодорка? Ой, не шукай собі, бабо, зачіпки.