Ефенді Ріфат помітив, як зблід циган Тодорко, як свічками блиснули його очі. Негоціант цьому не дивувався: при житті купець не здибав людини, в якої б золото не запалило жадоби, люди, виходить, не змінилися за триста років, золото й понині має силу.
Тодорко сидів на бровці рівчака, як на розпеченій пательні: він поривався до лопати і... хапався цупко за чупер трави, мовби прив'язував себе до місця. Піт котився з нього градом, голова палала, а по плечах ходив мороз.
"Чого ж сидиш, невірний? — підмовляв цигана ефенді Ріфат.— Чого гасиш своє жадання? Встань і копай. Все, що знайдеш,— твоє..."
"Моє? — Тодорків язик, здавалося, опух від хвилювання.— Най буде... моє... А чому якраз мене обрав ти, ефенді, спадкоємцем своїх скарбів? Що я гірший чи кращий від усіх?"
"Прапрадід твій Гарасько-харциз у слугах моїх ходив. Це раз. По-друге, ти один сповняєш моє невеличке бажання, цигане Тодор-ку",— впевнено відповів Ріфат.
"А коли не сповню?" — Тодорко прискалив на купця око, як, бувало, скалив на вогонь у ковальському горні.
"Тоді не хіснувати циганові з моїх скарбів,— згорда проказав купець. І відразу ж додав: — Але ти сповниш... бо я не буду повелівати, щоб ти когось убив... щоб комусь зло учинив, ні. Жадаю лише, щоб скарбом ні перед ким не хвалився, нікому його не роздаровував, окрім своєї родини... щоб кожна річ не потрапила цілою і неушкодженою в руки тутешніх підданих. Ці речі — їхня історія... справа рук їхніх майстрів... душа народу... душа митців. Розумієш? Я скуповував їх, ці речі, де тільки міг... скуповував, щоб люди не довідалися про своїх майстрів... про свою велич... бо коли рабові прояснюється, що мав він волелюбного предка, то й собі постановить іти предківською дорогою... Зрозумів мою вимогу, нащадку Гараська? І останнє: аби тебе спокуса не брала... мусиш покинути ці місця... тобі ці місця і так не рідні... їдь собі... мандруй з родиною... забудь кувадло... перестань мучити в школах дітей... скарбу вистачить і тобі на життя, і дітям вистачить, і онукам лишиться. Гадаю, легка моя умова".
Тодорка била пропасниця.
"З одного боку..."
"Тут нема двох боків, невірний,— огнівався ефенді Ріфат. Його дратувало вагання ницого цигана, який заробляє у колгоспі не більше сотні карбованців на місяць, у котрого жона, гендлюючи пиріжками, начиненими печінкою, дурить покупця на копійку... Та колись... Колись він, Ріфат, якщо занюхував гріш, то байдуже йому було, кого вбити, що продати, як обшахрувати.— Запам'ятай, гяуре: золото — це ключ, що відчинить перед тобою світ. По собі знаю".
Для ефенді Ріфата, справді, золото чарівним чином відмикало двері до покоїв падишахових достойників, що чинили в державі суд і розправу. Ха-ха, чинили... Мовби вони не здогадувалися про таємні промисли Ріфатові... здогадувались... та тільки... Та тільки овечим лайном здаються супроти золота честь мужа, закони державні і повеління шаріату, цнотливість жінки і... навіть хвалена циганська воля. Духовні клейноди придатні для простаків. Хіба прадід Тодорків Гарасько з мужами свого роду не проміняв циганської волі на дзвін червоних, хіба не він бігав на цепу, мов пес, будучи сповнителем замислів господаревих? А цей... цей Тодорко, далекий пагін Гараськів, сміє ще роздумувати, чи прийняти ласку Ріфатову, замість того, щоб вдячно злизати з його черевиків пил...
Здрібніли, видно, на цьому світі люди.
"Ну?! — нетерпеливився Ріфат Октай.— У чому твій сумнів, гяуре?"
Тодорко злякано відсахнувся.
"Я не сумніваюся, можний ефенді, що тут сумніватися?.. Але якось воно дуже несподівано, раптом. Це все одно, якби сказати: Тодорку, будеш президентом в Америці".
"Я не знаю ніякої Америки..."
"Тим краще для тебе, ефенді. Там такі субчики в Пентагоні... Словом, палії війни,— хитрував Тодорко, виграючи час. Позирав на лопату і зважував; пристати чи не пристати на туркову умову? Бо є таки в ній два боки... З одного боку — життя, Тодорку, починай заново... А з другого... куплю коня... ні, пару куплю, сивих. Або краще "Волгу". Можу й дві купити, для Ружена... Газ, сигнал, вперед! Поїду... світ широкий. Боже, як я давно не міряв далеких шляхів... а вони ж пахтять пилюкою, соломою, димом... Ні я, ні мої діти не знатимуть хатньої тісноти... якихось обов'язків супроти інших людей. У нас будуть гроші... гроші — це життя панське. Я поміж циганами прославлюся... гроші — ключ до всього, до слави теж. Отже, іншалла?.. Почекай, почекай, Тодорку, а чи покине Ружен інститут і свою білу дівчину? Най бере її з собою, вона оциганиться, на димах почорніє. Іншалла... Стій, не квапся, бо що на це скаже Роксана? Жінка навіки притаборилася у Карвасарах, сусідів за приклад має... дітей миє... хату причепурює... циганську спідницю, під якою віз курей можна було з села винести, геть занехала. Та що Роксана?.. Куплю новий батіг і змириться, бо куди голка, туди й нитка".
"Цілуй,— Ріфат Октай впевнено тикав Тодоркові в обличчя розшитий перлами чирик.— Цілуй. Це означатиме, що ти годишся з моєю умовою".
"Іншалла..."— перехрестився коваль Тодорко і, намірюючись припасти до Ріфатової ноги, востаннє глянув купцеві в очі. Щось зловтішне, хиже вичитав у них, і ця зловтіха зупинила Тодорка.
"Твій черевик, ефенді, встигну поцілувати, не поспішай. Спершу хотів би побачити скарб. Може статися, що за нього й батога для Рок-сани не купиш, га?"
"Тоді копай,— нахмурився Ріфат,— копай швидше... зараз пересвідчишся..."
Тодорко притоптав недопалок і взявся за лопату. "Ото несподіванка для Роксани..."
Роксана Тодоркова тим часом перераховувала пиріжки: двадцять, тридцять, шістдесят... Еге, та тут зовсім мало продано, а я ж не можу стирчати біля візка до самісінького вечора, поки люди проголодніються. Сьогодні ж неділя... До того ж Тодорко казав, що приїдуть йому на поміч хлопці з колгоспу, треба копачам полуденок зготувати, за пів-літрою збігати. Але ж не повезу товару назад на кухню, мовляв, приймайте, не продала. Це ж сором, ще такого не траплялося, щоб Роксана не продала денної норми. А що вдіяти? Чекати-таки покупців, чи, мо поторохкотіти візком додому? Дітлахи миттю його випорожняють, сімейка ж, як в Омелька. Ану, одне з другим, марш мені від візка, не діждетеся, пуцьверіньки, щоб я вас казьонними пиріжками годувала, по чотири, прецінь, копійки штука. Ліпше постовому міліціонеру з десяток всуну, най хрупає на здоров'ячко, бо й так сон 'го зморює, та й обідати пора. Якщо плати при собі не має, завтра принесе. їжте, товаришу міліціонер, у кредит. Півтора десятка можна б понести дівчатам в універмаг, вони, модниці, щодня вимірюють свої талії, але хто повірить, що від Роксаниних пиріжків поправляються.