Коли, старший офіцер мирно відпустив своїх боцманів, Воєводін, відійшовши зі мною на шканці, поскаржився мені:
— Ну, скажу я тобі, і бражка ж наші трюмні криси. Прислали нам у каюту фунтів зо три смаженої свинини і пляшку рому. Посильний пояснив, що все з берега дістали. А ми, дурні, повірили цьому. Виявляється, тут он яке діло. Але ж свиня яка! В ній було не менше шести пудів чистого м'яса. Мене одне дивує, як вони спустили її в кочегарку і як зарізали? Адже вона повинна була горлати на всю ескадру, а у них і не писнула. Смалили її, мабуть, паяльною лампою. Чиста робота — що й казати.
Боцман зітхнув і додав сумно:
— Важко тепер і нашому братові служити. Коли потурати команді, так і жди, сам під суд підеш. А візьмись підтягати дисципліну — матроси тебе вб'ють. Хіба їх чим-небудь тепер налякаєш, коли і без того всі знають: смертники вони, на загибель ідуть.
Того ж самого дня я довідався, що свиню з'їли за одну ніч, а вранці на прийомі у лікаря вистроїлась довга черга людей з розладнаними шлунками.
Наша стоянка в Носсі-Бе кінчалася. По ескадрі було дано наказ спішно готуватись до походу. Почалася гарячка: судна день і ніч довантажували вугілля, воду, провізію та інші припаси. Закінчувались останні розрахунки з берегом.
На ескадрі було дванадцять тисяч чоловік. Так довго перебуваючи тут, вони не могли не вплинути на тубільців: довели до розпусти їхніх жінок, навчили населення, до дітей включно, лаятись по-російському матірно. До нас на броненосець щодня приїздили сака лави, які торгували фруктами, милом, листівками та іншим дріб'язком. Один з них побив своїх конкурентів тим, що проявив видатні здібності щодо російської лайки, і в нього купували товари охочіше, ніж у інших. Матроси прозвали його по-своєму — Гришкою. Майже голий, тільки з пов'язкою навколо стегон, з прекрасно розвиненим торсом, стрункий і мускулястий, він був схожий на гладіатора, вирізьбленого художником з темно-коричневого мармуру. Прямуючи своєю пірогою до нашого корабля, він ще здалека починав вигукувати ламаною російською мовою погані слова. Звучний голос його лунав на всю ескадру.
— Хлопці, Гришка наш пливе!
Матроси сміялись:
— От криеі
— Боцманом би його зробити.
Поява його на борту була иайвеселішою розвагою для команди.
В бухту Носсі-Бе 2 березня прибув пароплав "Регина", який доставив для ескадри сухарі, масло, чай, солонину, машинне і шкіперське приладдя. Все це було послано нашим годувальником постачальником флоту Гінсбургом. Без нього ми пропали б з голоду. Через те, що завтра ми повинні знятися з якоря, було наказано розвантажити пароплав за двадцять чотири години.
А за чотири дні до цього до нас приєднався транспорт "Иртыш" з вугіллям.
Ми весь свій броненосець завалили вугіллям і іншими припасами. Інженер Васильєв, розмовляючи з офіцерами, обурювався.
— Я не розумію розпоряджень адмірала. Що він зробив з кораблями? Ви тільки подумайте: водотоннажність "Орла" дійшла до сімнадцяти тисяч тонн. Остійність його так зменшилась, що перейшла вже за всі припустимі межі. Запас плавучості лишився зовсім мізерний. За таких умов ми не можемо досягти швидкості і чотирнадцяти вузлів. Не тільки в бурю, але навіть при крутому повороті ми рискуємо перевернутись догори кілем.
Офіцери на це тільки відмахувались рукою:
— Все одно, аби швидше який-небудь кінець.
Третього березня біля години дня кораблі почали зніматися з якоря, щоб уже ніколи більше сюди не вернутися.
З яким почуттям покидали ми Мадагаскар, біля берегів якого провели два з половиною місяці!
Порт-Артур здано. Загинула 1-а ескадра. 2-а ескадра, як виявив Кладо, майже вдвоє слабша від японського флоту. Тепер стало зрозуміло, що стріляти ми не вміємо. В Петербурзі царська влада розстрілює робітників. До того ж в останні дні ми почали діставати через телеграфне агенство Рейтер безрадісні відомості з сухопутного фронту.
Сьогодні в іноземних газетах були надруковані реляції про бої під Мукденом. Там, у далекій Маньчжурії, відбулась генеральна битва,— битва, що тривала кілька днів. Наші не витримали і мусили відступити на північ, покинувши Мукден. Опубліковано приголомшливі цифри наших втрат: тридцять тисяч убитих, дев'яносто тисяч поранених, сорок тисяч здалося в полон. Крім того, японцям дісталося величезне військове спорядження: сотні гармат, сотні тисяч гвинтівок, десятки мільйонів пачок патронів і така багатюща здобич, як коні, фураж, повозки, хліб, паровози, вагони, обмундирування, паливо. Головнокомандуючого військами генерала Куропаткіна відкликали, а замість нього призначили генерала Ліневича. Можливо, наведені цифри були не зовсім точні, але не було ніякого сумніву, що наші сухопутні війська розгромлені. Очевидно, поразка була така сильна, що навряд чи вони очуняють. У них лишилась єдина надія — це наша ескадра. Але чи знають вони, сухопутні війська, що над російським флотом висить те саме прокляття бюрократичного і самодержавного ладу, яке занапастило нашу армію?
Серце хололо від думки, що вони обманюють себе марною вірою в нашу морську силу, в нашу допомогу. Коли нас не повернуть назад до Росії, ми підемо вперед, але тільки для того, щоб своєю загибеллю завершити страшну епопею, яка розгорнулася на Далекому Сході б.
Протягом двох годин наша ескадра, що складалася з сорока п'яти кораблів, шикувалась у похідний порядок. Жарко світило сонце. Нас деякий час супроводили дві білі французькі міноноски, тримаючи на щоглах прапори з побажанням: "Щасливої дороги". На "Суворове" на честь Франції духовий оркестр грав "Марсельєзу". Вийшли на своїх пірогах тубільці полюбуватися востаннє ескадрою. Біля борту "Орла" довго крутився знайомий сакалав Гришка. На честь проводів ескадри він вирішив похизуватися особливим убранням: навколо широких стегон вузька смужка червоної матерії, чорна шия в тісно стягнутому білому комірці з яскраво-жовтим галстуком, на кучерявій голові добутий у нашої команди флотський кашкет з золотим написом назви судна. Решта його тіла була гола. Поки ми не збільшили швидкість ходу, він гнався— за нами на своїй пірозі, розмахуючи руками, і, калічачи російські слова, посилав нам матірні привітання.