Кораблі замигали червоними й білими ліхтарями Степанова.
— Цікаво б дізнатися, про що вони розмовляють,— сказав Синельников, звертаючись до мене.
— А ти спитай у вахтового начальника.
— Та це я тільки до слова сказав. А насправді на чорта мені здались усі вогні — і червоні, і білі. Нудно чогось.
Він постояв трохи і пішов. Боцман Воєводін промовив:
— Недобра він людина, цей Синельников.
— Чому?
— Язик довгий. Вислужується, щоб швидше боцманом його зробили. Я хотів розпитати про Синельникова докладніше, але Воєводін
сказав:
— Однак спати пора. На добраніч.
У мене залишилось враження, що боцман щось знає про мене і хотів мене застерегти шодо унтера.
Вранці зліва показались невисокі береги. Як завжди після плавання, всі дивились на землю з радістю, хоч нічого й не бачили, крім сірої і вузької смуги. Потім попереду почав вимальовуватись Зелений мис — крайня західна частина Африки. Ескадра обігнула мис, і перед нами на південній стороні півострова відкрилося невеличке місто Дакар, чистеньке, з білими будівлями, в зелені пальм і олеандрів. Кинули якір на рейді, вірніше — в протоці між материком і островом Горе,
Тут на нас чекали одинадцять німецьких пароплавів з вугіллям, па-роплав-рефрижератор "Espérance", що випередив ескадру, і буксир "Русь" (колишній "Роланд), що прибув з Бреста,
На броненосцях типу "Орел" залишилось палива по чотириста тонн. Адмірал розпорядився взяти на них в Дакарі ще по тисячі сімсот тонн. Наші вугільні ями могли вмістити тільки тисячу сто тонн. Значить, решту вугілля треба було розсунути по різних місцях корабля, вказаних в інструкції штабу. Старший офіцер Сидоров, дізнавшись про це, ухопився в розпачі за свою сиву голову:
—— Що будемо робити?! Адже це небувалий випадок, щоб так завалювати броненосець вугіллям. Ну, як я можу потім підтримувати чистоту на кораблі?
Лейтенант Славінський, ця завжди урівноважена людина, спокійно зауважив на це:
— Починається якесь вугільне божевілля. Далі, мені здається, ще гірше буде.
Місцева французька влада спочатку дозволила нам вантажити вугілля, а потім, боячись протесту з боку японців і англійців, заборонила. Запитали телеграфом Париж. А тим часом, не чекаючи відповіді, всі судна взялись за роботу. Участь у ній брав весь особовий склад, поділений на дві зміни. Це було перше вантаження при страшенній тропічній жарі. Навіть вночі температура збільшувалась так, то всі почували себе, як в печі. Особливо діставалось тим, кому випадало спуститися в трюми пришвартованого пароплава або в вугільні ями броненосця. Там матроси працювали голі. Щоб не задихнутись від вугільного пилу, одні держали в зубах клоччя, інші зав'язували собі рот і ніс ганчірками. Ці страшні муки затяглись на півтори доби. Бувало, дехто не витримував непосильної праці й тропічної спеки і падав замертво. їх виносили під душ, приводили до пам'яті, і, давши їм трохи відпочити, знову ставили на роботу. Декого вражали сонячні удари, але, на щастя, не смертельні.
З столиці союзної нам Франції прийшла, нарешті, відповідь, яка категорично забороняла провадити будь-яке вантаження в межах територіальних вод. Але було вже пізно. Всі кораблі наповнились паливом. Згідно з вказівками штабу, на нашому броненосці були завалені вугіллям броньова палуба, пральня і сушарня, батарейна палуба, відділи носового і кормового мінних апаратів, де вугілля складали тільки в мішках, а потім навалили його на юті, який перед тим огородили парканом із дощок.
На суднах навели порядок. Дали людям трохи відпочити. Ескадра знову рушила в путь.
ПЕРЕСІКАЄМО ЕКВАТОР
Наші кораблі стали схожі на безпритульних безбатченків: ніхто не хотів дати їм притудку. Навіть союзна Франція ставилась до нас, як до збанкрутілих родичйг. Це пояснювалося тим, що в боях з японцями ми зазнавали однієї поразки за другою. Нам здавалося, що іноземці не приховують своєї зловтіхи.
Наші невдачі на фронті були вигідні іншим державам. Царська Росія з її імперіалістично-захватницькою політикою викликала побоювання у держав Європи. Тому нашим сусідам не було рації бажати росіянам перемоги над японцями і сприяти швидкому просуванню 2-ї ескадри на Далекий Схід. Почасти винен тут був і сам Рожественський тим, що відкинув колись дипломатичну підготовку нашого походу. Як ми будемо викручуватись із свого тяжкого становища далі? Попереду у нас немає жодної вугільної станції, нема жодного порту, куди б могла зайти наша ескадра і спокійно навантажитись.
Ескадра продовжувала свої мандри, прямуючи до берегів Габуна, що лежить майже біля самого екватора. Погода сприяла нам. Але щодня ескадра затримувалася через дрібні аварії на тому або іншому судні. Виходив із ладу броненосець "Бородино" — лопнув бугель ексцентрика циліндра низького тиску. На "Суворове" зіпсувався електричний привод рульової машини. Щось сталося з "Камчаткой", яка повідомила сигналом, що вона не може управлятися. Зупинялись "Орел" і "Аврора" — нагрілись холодильники. Але найчастіше бували поломки в механізмах на транспорті "Малайя", яку врешті-решт пароплав "Русь" потяг на буксирі. Поки на якомусь кораблі робили ремонт, вся ескадра стояла на місці і чекала або йшла вперед повільно, притишивши хід до п'яти-шести вузлів.
Всередині броненосця було жарко і душно. Команда перейшла спати на верхню палубу і на задній місток. За її прикладом пішли і деякі офіцери,— ті, що не боялись нічної вогкості. Тут вночі було непогано. Всі лежали майже голі під ласкавими подували ледве помітного теплого вітру. Тропічні зорі, великі й малі, блимаючи різнокольоровими відтінками вогнів, струмили на нас своє тихе і заспокійливе світло. Однак спати доводилось мало: жодна ніч не минала без практичної тривоги. Кожний поквапно схоплювався і мчав займати своє місце за судновим розпорядком.
Вдень мучила людей тропічна спека. Опівдні сонячне проміння падало вертикально, так нагріваючи залізні частини броненосця, що вони пашіли нестерпним жаром. Матроси швидко почали худнути. Крім звичайних суднових робіт і навчання, їм доводилося ще, вдихаючи чорний пил, перетягати вугілля з різних місць у вугільні ями. Але все-таки становище стройових було далеко краще, ніж кочегарів і машиністів. В їхніх відділеннях ніякі вентилятори не могли знизити жару хоча б до сорока градусів. Так було в машині внизу. А вище, на індикаторних площадках, було ще гірше: над головою — гаряча палуба, навколо — розпечені трубопроводи, сепаратори. Тут температура підіймалась майже до точки кипіння. Навіть масло випаровувалось, наповнюючи все приміщення немовби туманом. Не легше було і в кочегарних відділеннях. Погане вугілля дуже утруднювало нормальне підтримування пари, а додати котлів не завжди дозволяли. З кочегарами траплялись теплові удари. Незважаючи на убивчу жару, всі люди, які обслуговували топки, котли та машини, не стояли, склавши руки, а працювали, обливаючись рясним потом і задихаючись від утоми, інакше броненосець не рухався б уперед. Вони підіймались наверх, бліді, знекровлені, з тупими обличчями, такі змучені, що мимохіть, дивлячись на них, я питав себе: невже во; и витримають до кінця нашого плавання?