Дисципліна на кораблі, незважаючи на всі намагання офіцерів та унтерів підтримати її всілякими способами, помітно падала. Люди дійшли до такого стану, коли до карцера почали ставитись байдуже. Там принаймні можна було кілька днів відпочити.
Це зрозуміли деякі офіцери і почали поводитися з командою більш стримано, але не розумів цього мічман Воробейчик, який і далі гороїжився і глумився з матросів. При мені відбулася сцена, яка мало не скінчилась скандалом. Якось перед обідом я видавав команді ром. На верхній палубі біля яндови матроси вистроїлись у чергу. Мічман Воробейчик, спустившись з містка і прямуючи в кают-компанію, проходив повз нас. Раптом він повернувся і — ні сіло ні впало —дав ляпаса машиністові Шмідту, найлагіднішій і найсумирнішій людині.
— За що, ваше благородіє? — злякано розширивши очі, спитав Шмідт.
— Та ні за що. Просто захотілося. На от тобі ще, коли мало! — і, посміхаючись, ударив машиніста ще раз.
Він зараз же написав записку, в якій наказував мені видати за його рахунок дві чарки горілки потерпілому, по одній за кожен ляпас. Шмідт розгублено мовчав. Але замість нього чітко промовив кочегар Бакланов:
— Люблю я, братці, свого гнідого огиря. Хоч батогом лупцюй його, хоч у віз важкий запряжи — тільки крекче, а везе.
Мічман Воробейчик, поправляючи на носі пенсне, відкинув голову;
— Це ти про що, замурзаний дурню?
Бакланов зробив крок уперед і, стискаючи кулаки, голосно промовив крізь зуби:
— Про коня, ваше благородіє!
Погляди їхні зустрілися. Мічман відразу все зрозумів. Він був у чистому білому кітелі, з блискучими погонами на плечах, а перед ним визивно стояв, ворушачи тупим підборіддям, брудний шестипудовий кочегар з оголеними грудьми, з застиглими очима.
Всі матроси затаїли подих, чекаючи події.
— Тож-то,— пополотнівши, пробурмотів Воробейчик і поквапно пішов до корми.
Вслід йому залунали голоси:
— От помчав!
— Боїться, щоб суп не прохолов.
Згідно з наказом Рожественського (№ 138), щодня якийсь з кораблів мусив для практики управлятись або зовсім без руля, але за допомогою самих машин, або електричним приводом, або ручним штурвалом, або тими ж головними машинами, але при рулі, закріпленому на п'яти і десяти градусах право або ліво на борт. Далі говорилося, що всі без винятку суднові ^офіцери повинні вміти зробити власноручно все потрібне для переходу від одного способу управління рулем до іншого. В майбутньому це нам дуже придасться — мало які випадки можуть бути на війні? Однак без звички результати були погані. Кожен корабель шарахався з боку в бік, як п'яний. Одного разу навіть флагманський броненосець, вилетівши із строю, мало не протаранив нашого
"Орла". Ескадра вся збилася докупи. Можна було тільки уявити собі, що робилося в цей час з адміралом і яка буча знялася на "Суворове".
Часом вдень командуючий привчав ескадру ходити строєм фронту. Для цього всі судна шикувалися в одну лінію і рухалися вперед, як взвод солдатів. Але й тут виходило не гаразд — заважала різнотипність суден і позначалась відсутність практики. Не обходилось без того, щоб який-небудь корабель не вилізав з лінії.
На щоглах "Суворова" раз у раз здіймались сигнали з доганами командирам: "Не вмієте управляти". Кораблю, що особливо завинив, адмірал наказував триматись по кілька годин на правому траверзі "Суворова". Так було і з броненосцем "Бородино" і з нашим "Орлом".
Інженер Васильєв, дивлячись на таку картину, зауважив:
— Потрапити на траверз адмірала — це все одно, що винуватому школяреві стати в куток.
Ескадра повернула на схід і тепер ішла Гвінейською затокою. Вступили в штильову смугу. Через кілька днів будемо в Габуні.
Час від часу я бачився з Васильєвим, розмовляв з ним і брав у нього книжки. Найбільше я цікавився військово-морською літературою. Адже ми йшли на війну. А це була така подія, яка випадає на долю людини раз у житті. Хотілося швидше зрозуміти бойову підготовку нашої ескадри і ясніше уявити собі майбутню морську битву. З жадібністю я схоплював усе, що робилося на ескадрі і на нашому кораблі, що долітало до мене від наших офіцерів і що вичитував я з книг, і всі свої враження записував у щоденник. У мене вже були списані два товсті зошити. В тих випадках, коли передо мною виникало незрозуміле питання, я завжди міг звернутися за поясненням до Васильєва.
Крім того, у нас на судні був ще один прекрасний офіцер — це молодший артилерист, лейтенант Гірс. Високий.на зріст, з довгим енергійним обличчям, з русявими бачками, що спускались від скронь, з упертим поглядом великих сірих очей, весь завжди підтягнутий, він справляв враження суворого начальника. Але ми добре знали, що це була навдивовижу добродушна людина і чесний офіцер, який добре ставився до своїх підлеглих. В позаслужбові години він розмовляв з матросами запросто. Він теж почав давати мені книжки, і я міг звертатися до нього по всякі довідки про кораблі, артилерію, ескадру, морські битви.
Я дуже мало спав — не більше трьох-чотирьох годин на добу. Доводилося виконувати свої баталерські обов'язки: складати роздавальні відомості на платню, видавати продукти в камбуз, вести грошову та провізійну звітність. А тут ще треба було, згідно з судновим розпорядком, бігти під час тривоги і ставати на своє місце. Все це я виконував з необхідності. Крім усього, я цілком виправдував російське прислів'я: "За дурною головою і ногам нема спокою". Мене цікавило, що робиться і внизу, під броньовою палубою, і в баштах, і в мінних відділеннях, і на верхній палубі, чому ескадра перестроилась по-новому, чому командир наш так розхвилювався, коли на "Суворове" підняли якийсь сигнал* Треба було поговорити з сигнальниками — вони все розкажуть, що сталося за день чи за ніч з кораблями і про що розмовляв командир з вахтовим начальником. Особливо цінні відомості можна було дістати від старшого сигнальника Василя Павловича Зефірова. Це був широкоплечий дебелий моряк, років тридцяти. Перебуваючи в запасі, він відвідував художню школу барона Штігліца в Петербурзі, учився з захопленням, але війна відірвала його від улюбленого заняття. Однак і тепер, потрапивши на броненосець "Орел", він не переставав носити в своїй крутолобій голові мрію за всяку ціну вибитися в художники. Я не раз бачив у його альбомі чудові малюнки, на яких були зображені наші кораблі і окремі моменти нашого життя. Спостерігаючи з сигнального містка ескадру, Зефіров знав все про важливі її події і охоче розповідав мені про всі новини. Ну, а як можна було відірватися від купки матросів, що розташувалися на баку або в іншому місці корабля, коли серед них хтось так цікаво розповідає про різні випадки? Можливо, тут багато було вигадки, але я, слухаючи, спочивав душею.