Службу правив судновий священик отець ПаТсій.
Жалюгідну й комічну фігуру являв собою наш духовний отець. Ієромонах Олександро-Невської лаври, він попав у похід і на війну з вибору ігумена та монашеської братії. Корпус у нього був сутулий, зі скошеними плечима, з круглим випнутим животом, ніби він носив під рясою буханку хліба. Обличчя брезкле, поросле рудою скуйовдженою бородою; мутні очі дивилися на все по-риб'ячому нерухомо. Він, мабуть, рідко мив голову, але зате часто мазав густе руде волосся оливою або вершковим маслом, а тому від нього несло чимсь протухлим. Не можна було не дивуватись, як це офіцери могли терпіти його присутність в кают-компанії і їсти разом з ним за одним спільним столом. Зовсім неосвічений, сірий, він до того ж був від природи дурний безнадійно. Говорив він нечленороздільною мовою, що уривчасто вилітала з його горла, ніби він силоміць виштовхував кожне слово. Здавалось, призначили його на корабель не для церковної служби, а для посміховиська і кают-компанійській молоді, і всій команді. Найгірші хвилини у нього були, коли матроси звертались до нього з яким-небудь запитанням:
— Батюшко, за що це Льва Толстого відлучили од церкви? Отець Паїсій починав силкуватися, ніби навалили на нього віз:
— Тому що... ну, як це... він... як це — єретик.
— А що значить — єретик?
— Це... ну, як це... значить... взагалі..
— Батюшко, а що значить "алілуя"?
— Батюшко, а що значить "паки, паки"?
Священик кривив тремтячі губи і, щось бурмочучи, ішов геть під регіт матросів.
Найбільше дошкуляв йому кочегар Бакланов. Одного разу вони зустрілися на шкафуті. Кочегар, вдавши на своєму забрудненому вугільним пилом обличчі християнську покору, удавано лагідно заговорив:
— Ось, батюшко, як нам доводиться у пеклі працювати. Став я схожий на африканця.
— Так, так, справді,— погоджувався священик.— 3 волі божої кожна людина повинна добували хліб собі в поті чола.
— Це, батюшко, не до всіх стосується. Одні потіють лише від спеки, інші — від роботи. Але я не про це хочу сказати. Ви бачили негрів?
— Ну аякже—надивився я на них. Страшний народ. Чорні всі. Справжні дикуни.
— А можуть вони після смерті ввійти в царство небесне?
— Ніяк не можуть. Вони ідолопоклонники. А в святому письмі сказано... ну, як це... тільки православні наслідують царство небесне.
— Але якби ви народилися в сім'ї негрів, то й вам довелося б бути дикуном. І поклонялися б ви їхнім богам. Значить, замість раю ви потрапили б у геєну вогненну. Хіба не так?
Священик почухав руду бороду і напружено наморщив лоба.
— Ти щось мудре говориш.
— Хіба негри винні, що вони народились в Африці? І хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони поклоняються своїм богам? Може, вони ніколи навіть і не чули про православну релігію? За що ж бог каратиме їх? Виходить, що він зовсім не милосердний, а, навпаки, лютий кат.
— Молодець, Бакланові Добре підсумував! — засміялись матроси. Отець Паїсій нарешті зрозумів, до чого веде мову його співрозмовник, і наїжився:
— Як твоє прізвище, богохульнику?
— Свистун з притулом, батюшко.
Священик побіг до старшого офіцера з доносом. Бакланов, не поспішаючи, спустився трапом в низ корабля. Начальство чомусь не вжило ніяких заходів для розшуку винуватця.
Як і в інші свята, так і тепер я стояв у церкві, слухав обідню і багато з чого дивувався. Щось безглузде діялося передо мною. Священик церковної служби не знав, часто збивався, і тоді на виручку йому виступав матрос-дячок, жвавий чорноокий хлопець. Не чекаючи поки священик розплутається і виголосить потрібні слова, він разом з хором починав співати. А в цей час сам отець Паїсій, бажаючи догодити начальству, ревно чадив кадилом прямо в ніс командирові і старшому офіцерові, так що ті не знали, куди подітись від їдкого диму ладану, відвертались, морщились, іноді чхали.
В церкві було жарко.
Я слухав обідню і думав: кому і для кого потрібна ця комедія? Офіцери як освічені люди не вірили в усі ці дурниці. Мені відомо було, що вони поважно стояли перед олтарем і хрестились тільки для того, щоб показати приклад команді. Не могли і ми вірити в те, що нібито через цю брудну, вошиву, протухлу і дурну людину, одягнену в блискучу ризу, сходить на нас божа благодать. Нас загнали в церкву силоміць, з биттям, з матірщиною, як заганяють у хлів неслухняну худобу. А коли вже треба було заморочити голову команді і підтримати серед неї дух релігійності, то невже вища влада не могла придумати чогось розумнішого?
Обідня закінчилася. Матроси юрбою підіймалися на верхню палубу. Церква швидко спорожніла.
Зустрівшись з боцманом Воєводіним, я спитав його:
— Ну, як тобі подобається наш батюшка? Він шепнув мені на вухо:
— Не піп, а якась протоплазма.
Увечері ті самі матроси, зібравшись на баку, будуть з задоволенням слухати найбрудніші анекдоти про попів, попадей та попових дочок.
Ескадра наша посувалася вперед, до екватора, в палаючу далечінь океану. Шостий день минув, як ми вийшли з Танжера. Між іншим, там ми залишили по собі недобру пам'ять: транспорт "Анадырь", знімаючись з якоря, зачепив лапою телеграфний кабель. Адмірал Рожествен-ський, нічого не придумавши іншого, наказав розрубати кабель. Мешканці Танжера і всього краю залишились без телеграфного сполучення. За кого вони тепер вважають нас?
По небу розсипались ріденькі хмари і, ронячи тіні на водну поверхню, пливли в одному з нами напрямі, ніби проводили ескадру. Натиск пасату трохи ослаб. Повітря, насичене випарами, втрачало попередню прозорість, линяло і пишне вбрання океану. На кораблі ставало все гарячіше.
Вночі зменшили число оборотів у машині, щоб увійти в незнайомий порт при денному світлі. Ми з боцманом Воєводіним стояли на баку, на самому носі корабля, і дивились за борт, милуючись, як виблискує вода, переорювана форштевнем. Біля нас опинився стройовий унтер-офіцер Синельников.
— Ніченька ж яка темна,— сказав він зірваним від постійної лайки голосом.
— Авжеж, ти точно визначив,— насмішкувато відповів я.
Цей здоровенний унтер, довголиций, витрішкуватий, з рідкими, наче у кота, вусами, давно вже був у мене на підозрі. Скільки разів він підкочувався до мене і запобігливо починав розмову зі мною. Його цікавило, за що ми воюємо і хто переможе в майбутній морській битві. Часом просив у мене книжку почитати. Найбільше мене насторожувало, що він при мені починав лаяти начальство за його несправедливість і жорстокість, тоді як мені відомо було, що саме від його кулаків найбільше діставалося молодим матросам.