Старший офіцер круто вилаявся, а потім, ніби схаменувшись, вигукнув:
— Господи, прости мою душу окаянну. Сигнальник Зефіров промовив:
— От підла, мало не зачепила...
І, зірвавши з голови кашкет, почав бити ним об свої коліна, ніби струшуючи з нього пил.
Слова і фрази інших офіцерів та матросів звучали дивно і недоладно, немовби вимовляли їх уві сні.
Шалені атаки мінних суден припинилися тільки після півночі. Протягом майже шести годин люди повинні були витримувати крайнє для людської психіки напруження. Нарешті змучені моряки могли зітхнути вільніше — японці, видно, загубили нас остаточно.
Біля бойової рубки несподівано з'явився кочегар Бакланов. Я пробрався з ним на кормовий місток, де ми вирішили провести кінець ночі. Тут було кілька чоловік з команди, і кожен мав у запасі або койку, або рятувальний круг. Ми теж розшукали дві койки, а потім, умостившись поруч, привалилися до грот-щогли. Над обрієм випливав вузький обрізок місяця. Навкруги стало світліше. Як кохану, тримав я згорнуту коконом койку в обіймах і пригортав її до себе. Набита корком, вона на випадок катастрофи може замінити мені рятувальний круг. Крізь дрімоту чувся голос Бакланова:
— Скільки церков, скільки монастирів вимолюють у бога для нас перемогу! Сотні тисяч попів і ченців зводять свої очі до неба. А яка користь? Мабуть, у бога вуха шерстю заросли,— не чує він. Ех, от би лишитися живим! Вже я декому доведу, почім голка*з ниткою...
Ніч повільно наближалася до кінця. Але в пам'яті лишилася ще одна картина, яка не забудеться до кінця моїх днів. Я був тоді на передньому містку. Трохи попереду правого траверза, в одному кабельтові від нас, окреслився в темряві невеликий обрис якогось судна. З одного корабля, який ішов за нами, його освітили променем прожектора. То був японський міноносець. Підбитий, він випускав пару і стояв на одному місці, безпомічний і приречений. На його відкритому містку стояв командир. Він опустився на одне коліно, а на друге сперся ліктем і, покурюючи, дивився на наші судна, що проходили. Позаду гримнув постріл з великої гармати якогось корабля. Фугасний снаряд сліпуче спалахнув у самому центрі міноносця. Відкрили по ньому вогонь і з нашого "Орла", але це було вже зайвим. Там, де був міноносець, клу-билася лише хмарка пари й диму. Вогненна зіниця прожектора закрилася. Все поринуло в непроглядну темряву. Але ще довго я не міг позбутися жахливого враження миттєвої загибелі судна. І хоч думка підказувала, що знищено противника, але серце стискалося від жаху перед лицем смерті, яка поглинула в одну мить кілька десятків людей.
НАС ОТОЧУЄ ВОРОГ
Я екстерном складаю іспит за середню школу. На всі питання мої відповіді цілком задовільні. Збувається моя заповітна мрія, і вже в уяві бачу фізико-математичний факультет у Московському університеті. Я буду студентом, а потім — ученим. Яке це щастя для людини, що вийшла з низів глухого й дикого села! Але моя радість передчасна: я провалююся з математики, провалююся з такою ганьбою, якої не зазнавав жоден учень. Вчитель, сивенький і зморщений дідусь, з поперечними погонами на плечах, довго дивиться на мене нищівним поглядом, а потім, глузуючи, каже:
— Даремно, юначе, ви тільки час забираєте в інших. Ви — цілковитий неук. Я навіть маю сумнів, що ви знаєте таблицю множення. Ну, скажіть, скільки буде — сім помножити на вісім?
Математику я завжди любив, до іспиту готувався наполегливо й довго. А тут я не можу відповісти на таке просте питання. Що зі мною сталося? Регоче весь клас. Стоячи біля дошки, я засоромлено оглядаюсь. Передо мною тільки покалічені люди — з поламаними руками, з потрощеними обличчями, є навіть без голови. Але, як вони можуть сміятися? Замість людини якийсь кривавий обрубок котиться до моїх ніг. Та передо мною стає мати і, заступаючи мене від страшного видовища, ласкаво говорить:
— Дарма, синку, не тужи. Поступиш ченцем у монастир...
Швидко тане її заплакане обличчя. Лишаються тільки самі очі, але й вони, збільшуючись, зливаються у суцільну блакить. Ні, це вже не очі, а небо, чисте і ясне, і в ньому, звиваючись, літають чорні змії, готові спуститися на мене.
Я шарпнувся й остаточно прокинувся, коли побачив над собою знівечену осколками грот-щоглу з обривками снастей, що теліпаються круг неї. Парусинова койка випала з моїх рук. Поряд мене сидів кочегар Бакланов. Широка усмішка розколола його закопчене обличчя з великим підборіддям.
Він казав:
— Ну й дивак же ти! Бурмочеш щось таке, а розібрати нічого не можна. Я думав, невже хлопець з глузду з'їхав?
Над брижами, що розмірено здіймалися, широко розпростерлося небо. Вітер майже зовсім стих. Груди жадібно вдихали свіже морське повітря, що розливалося по тілу, як цілющий напій. Сходило сонце, і я, що уцілів від учорашньої бойні, дивився в синіючу далечінь з таким захватом, ніби знову народився до життя.
— Ходімо снідати! — запропонував Бакланов.
Ми почали спускатися з кормового містка на палубу. Я знав, що корабель наш дуже потерпів, але не уявляв собі, що він має такий безнадійний вигляд. Все навколо спотворене вибухами, обгоріло, перетворилося на сплав чавуну й сталі, завалене купами безформних уламків. Але головні його механізми працювали і далі. Він димів двома дірявими трубами і йшов справно, держачи в кільватер "Николая І", на траверзі якого був крейсер "Изумруд". За нами йшли "Апраксин" і "Сенявин". Куди ж, однак, поділися інші наші броненосці: "Наварин", "Сысой Великий", "Ушаков" і броненосний крейсер "Адмирал Нахимов"? Що з ними сталося? Чи загинули вони від мінних атак, чи просто відстали від нас?
Матроси, прокопчені й стомлені, похмуро оглядали горизонт, ніби шукаючи відповіді на болючі питання. Навкруги, скільки сягає око, не було видно жодного димка, жодного знаку чиїхось суден. Під вранішнім небом сито поблискувало море, байдуже до горя підневільних людей.
За сніданком їли консерви з сухарями. Трохи "заправившись", я вирішив оббігти деякі відділення, щоб довідатися, в якому стані наше судно. Чи дійде воно до Владивостока і як ми захищатимемося на випадок нападу противника?
За минулу ніч багато людської сили було затрачено на те, щоб навести на судні хоч якийсь порядок.