Я насилу добрався до носового містка. Праворуч від бойової рубки, привалившись до її броні, стояла людина і через бінокль вдивлялася в нічну пітьму. Це був старший сигнальник Зефіров.
— Як справи, Василю Павловичу?
— Поки що йдемо без зупинки.
— Куди? Додому чи в нейтральний порт?
— Таке й сказав! Ще з дев'ятої години "Николай" поьернув на попередній курс норд-ост 23°. Пробираємося до Владивостока.
Мені здавалося, що й контр-адмірал Небогатое припустився величезної помилки. Він не міг не розуміти, що ми розбиті, розбиті безнадійно. А коли так, то він, як і всякий інший воєначальник за таких умов, повинен був дбати лише про те, щоб зберегти для майбутнього рештки довірених йому сил. Звичайно, нічого було й думати про повернення до Балтійського моря: воно надто далеко. Але у нас була інша можливість вийти із становища, яке склалося: завернути в найближчий нейтральний порт Китаю і там роззброїтися. Адмірал Небогатое цього не зробив, незважаючи на те, що командував тепер рештками ескадри самостійно і міг по-своєму вирішувати питання тактики й стратегії. Він сліпо підлягав субординації і, виконуючи наказ Рожественського, повгз уцілілі судна до Владивостока. Навіщо вони там будуть потрібні, коли цей порт уже не має для нас ніякого значення? І де була гарантія, що нас знову не зустрінуть японці в їхньому морі? Це була наша третя спроба прорватися через небезпечний двір противника до своєї далекої землі, не маючи ніяких шансів на успіх. Мимоволі складалося враження, ніби нас, змучених і знесилених, штовхала на загибель чужа зла воля. Зефіров розповів мені ще новину:
— Ми свій крейсер "Изумруд" мало не пустили на дно. Наблизився він до нас з лівого боку. Наші прийняли його за ворога і давай по ньому палити. Чотири постріли зробили. На щастя, не влучили в нього. А то більше не довелося б йому плавати.
Я випадково оглянувся назад. В цей час далеко від нас, позаду лівого траверза, з моря шугнуло багряне полум'я, і ми почули далекий гуркотливий, рокіт.
— Це що таке? — запитав я у Зефірова.
— Мабуть, якесь судно висадили в повітря міною,— відповів він крижаним голосом.
В уяві виникла страшна картина потопаючого корабля, на якому борсаються люди, а їх поглинають хвилі. Чиє воно, це судно: японське чи наше? Але ці далекі й невидимі жертви війни заповняли лише частину моєї свідомості. Головна ж моя увага була прикута до свого корабля: хоч би не проґавити і нам наближення противника. По краях містка стали сигнальники, оглядаючи нічний горизонт* біля двох уцілілих 47-міліметрових гармат були комендори. На даху дванадцятидюймової башти височіла велика постать лейтенанта Павлінова, який забрався туди, щоб краще стежити за японськими міноносцями. Часом за його гучним наказом ця башта, а також і носова права шестидюймова поверталися своїми жерлами в той бік, де помічали підозрілий силует судна.
Я заглянув у бойову рубку. З начальства було там четверо. З них тільки молодший мінний офіцер, лейтенант Модзалевський, лишився цілим, усі ж інші були поранені. Лейтенант Шамшев, зігнувшись, сидів на палубі і тихо стогнав. Старший офіцер Сидоров, знемагаючи, прихилив забинтовану голову до вертикальної броні рубки. Лейтенант Модзалевський і мічман Саккеларі стежили через прорізи за "Николаем Ь, на кормі якого, як провідна зірка, випромінювався тільки один кільватерний вогонь. Біля, штурвала стояв боцман Копилов, дебелий і смуглявий сибіряк з невеликими жорсткими вусами. Це був кращий рульовий, який знав усі тонкощі своєї спеціальності і чудово освоїв усі примхи судна при тих або інших поворотах. Він низько опустив голову, немов ховаючи від інших своє обличчя, подряпане Дрібними осколками. Кисть правої руки була обмотана ганчір'ям — йому відірвало два пальці. З раннього ранку, як тільки з'явились японські розвідники, він зайняв свій пост і, хоч втратив багато крові від ран, беззмінно стояв перед компасом, ніби притягнутий до нього магнітом. В рубці було ще двоє — сигнальник Шемякін і кондуктор Казинець.
— "Адмирал" повертає вліво. — крикнув мічман Саккеларі. Старший офіцер зразу випростався і скомандував:
— Не відставати!
І, повернувшись до Копилова, додав:
— Обережно клади руля.
Єсть, обережно класти руля,— похмуро відповів Копилов.
"Орел" покотився вліво і водночас почав кренитися на правий борт, в зовнішній бік циркуляції. З верхньої і батарейної палуб долинув до бойової рубки зловісний шум води. Ворожим вогнем ще в денному бою були знищені всі кренометри, але й без них відчувалося, що корабель дійшов до останньої межі своєї остійності. Звалившись на бік, він тремтів усіма частинами залізного корпусу. В рубці, знаючи про восьмигра-дусну межу крену, всі мовчали, і, мабуть, усім, як і мені, здавалося, що настала година очікуваної катастрофи. Так було доти, доки броненосець, поволі підіймаючись, не став прямо.
— Молодчина "Орел"! — полегшено зітхнув старший офіцер. Хвилин через п'ятнадцять, коли почали лягати на попередній курс
норд-ост 23°, знову повторилось те ж саме.
Контр-адмірал Небогатов робив такі повороти, очевидно, для того, щоб утруднити дії ворожих міноносців. При цьому щоразу ми губили флагманський корабель. "Николай І" повертався майже на п'ятці, а ми, щоб зменшити крен свого судна, змушені були описувати циркуляцію з великим радіусом. Вогник ратьєрівського ліхтаря, що блимав перед нами, на якийсь час зникав. Ми рискували зовсім розійтися з флагманським кораблем. Але в таких випадках завжди виручав старший сигнальник Зефіров. Для його великих сірих очей ніби зовсім не існувало пітьми,— він усе бачив. Завдяки його вказівкам знову знаходили флагманське судно.
— Мене дуже морозить,— пожалівся старший офіцер Сидоров. Мічман Саккеларі порадив йому:
— Вам треба спуститися в операційний пункт.
Сидоров щось хотів сказати, але його перебив чийсь нервовий вигук з містка:
— Міноносець! Міноносець! Попереду праворуч блимнув вогник. Вмить забухали гармати.
— Міна! Міна! — заволав хтось.
Я вискочив на праве крило містка і застиг на місці. Було видно, як випущена ворогом торпеда, залишаючи на поверхні моря фосфоричний блиск, мчала напереріз нашому курсові. Загибель здавалася неминучою. Всі були безсилі щось зробити. У скронях віддавались удари серця, немов відраховуючи секунди моторошного чекання. Свідомість заповнилась одним лише запитанням: чи пройде торпеда повз борт, чи влучить вона в корабель, і він, здригнувши усім корпусом, швидко почне занурюватись у могилу моря? Мабуть, наша година ще не пробила,— торпеда прокреслила свій сяючий шлях перед самим носом броненосця. Люди повернулись до життя.