Кривунда се тямив добре, одначе знервування і острах брали гору над доводами розуму і логіки людської; він був такий збентежений, що не покладався вже ні сам на себе, ні на логіку, ні на науку мови, і вранці ходив до трьох учителів з гімназії, до двох професорів університету і до одного приватного знаменитого філолога розпитувати їх: як розуміти наказ 18 мая6, щоб в українських книжках не було "отступлений от общепринятого русского правописания?" І ніхто з тих знавців не спроможен був дати йому певної відповіді так само, як ніхто на землі не спроможеться дати відповіді на питання, що саме тепер діється на "тім світі" з душами приснопам'ятних авторів "отступлений": Толстого, Потапова, Шувалова і Юзе-фовича 7? Кривунда питався нарешті у тих певних знавців: чи можна без "отступлений от общепринятого русского правописания" писати по-українськи, по-польськи, по-німецьки і т. ін.? Знавці дивовижно блимали чоловічками, ніби питалися: чи при собі Кривунда, що розпитує про те, що відомо усякому юнкеру, і в одно говорили, що жодним способом сього не можна зробити і сам премудрий Соломон8 не напише "без отступлений" і не зуміє до української мови "без отступлений" приложити правопис чужої мови. Заспокоєний Кривунда кілька день не думав про можливість конфіскування книжки, сплодженої хворою фантазією коректора; аж ось знов прийшов до його Спориш і знов скоїв ту саму тривогу.
— Нема білета,— говорив він,— річ певна, що вже й не буде. Ех! Накоїли ми самі собі лиха; і чого би нам було не триматися того... "общепринятого"...
Кривунда трохи розсердився і мовив:
— Кілька разів казав я тобі і тепер кажу: усі тямущі люде, усі знавці в одно кажуть, що без "отступлений" не можна і "Отче наш" надрукувати, а ти, все-таки, своє верзеш і себе і мене бентелсиш. Ну, як ти "общепринятом" напишеш її? Напиши?!
— Написать не можна, треба було спитати цензора,
— І цензор не напише і ніхто в світі не напише.
— Авжеж, треба було спитати, тоді б ми були безпечні, а то тепер скаже "отступления" і годі. Он же в Одесі надрукували були "уйизд", а цензор єдино за се і спинив був книжку; треба, каже: "уизд". Мусіли вкінці книжки надрукувати, що "уйизд" — помилка. Ось і книлска та, подивись.
Кривунда глянув і твар йому подовшала. Подумавши, він сказав:
— Ну, коли що, то й ми так зробимо.
— Тоді вийде друга така книлска з самих "помилок..." славна буде книлска! Коштів забере ще дрібки, а зиску — п'ятак!.. Славний заробіток буде! І хто купуватиме таку чудернацьку книжку?
— Іги! Така книжка за один місяць буде розкуплена! Се був би курйоз на цілий світ... Ха, ха, ха!..
— Ти регочеш, а мені не до жартів! Кошти, праця, час та ще, може, на сьому й не окошиться.
— А що ж ще?
— Самого потягнуть в суд на проп'ятіє.
— Се вже вигадки твоєї хорої фантазії, остраху; судові тут нема жодного діла.
— Так гірше ще: адміністративним "порядком" тебе — фіть! Та "в места не столь отдаленные", зруйнують чисто!
— Ну та й буйна ж у тебе фантазія! Така буйна, що аж хора справді, хоч до психіатра йди.
— Се не фантазія, а гірка та темна дійсність, хіба ти забув, що ми "в положении усиленной охраны"?
— Го, го! Куди стригнув! Аж в "охрану"; правду сказано: у страха очі великі. "Охрана" в справах політичних, в справах "опасности для государственного спокойствия и порядка", а він — фю-фю!..
Кривунда свиснув.
— Ліпше б ти не свистів, а згадав, що й горілка, і ліхтарі, і драбина на дахи не політика, а проте захотіли — із них зробили політику і завели під "охрану".
— Гм! Хто завів?
— Градоправителі.
— А сенат їм що?
— Що? За горілку втер носа, а за ліхтарі та за драбини й замовк. Ну та нехай! З ліхтарів та з драбин і таранами в олійниці не виб'єш ні політики, ні "опасности для государственного порядка и спокойствия", а книжка інша річ; придави її нігтем, так тоді "політика" з неї і бризне, наче навесні сік з берези. Кривунда зареготав.
— Нічого зуби скалить та ржати,— суворо озвався Спориш.— Лучче слухай та міркуй: власть — велике діло! Не додержали ми "общепринятого", наробили "отступлений" Так?
— Нехай і так; тільки не ми, а ти, я тут ні при чому... Будеш "при чому": ти автор, коректуру читав?
Кривунда подивився серйозно. Спориш говорив далі:
— Раз наробили ми "отступлений", значить — виявили неслухняність, непокірливість "власти", нехтування закону...
— Не закону, а наказу,— перебив Кривунда.
— Все одно! Воля начальства — закон, ти знав про "отступления" і повинен був донести начальству, що твориться "беззаконие"... Далі: книжка твоя, написана по-українськи, а вся не "общерусская" мова і книжка єсть сепаратизм, а сепаратизм — політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я... Що тут саме до речі "охрана"...
Кривунда почув ніби по шкурі у його лазять якісь комахи* Трохи подумавши, він сказав:
— Звісно... За нашого часу...— усе можливо, але ж треба підождать.
— Чого там ждать, ліпше от що зробім: даймо в цензуру телеграму, просячи "ускорить".
— Більше ще лиха наробимо; коли цензура вже що зробила, так телеграма не поможе, а коли ще нічого не зроблено, так цензор, прийнявши телеграму, неминуче подумає: з якої причини вони так поспішають та не дають мені спокою? Чи нема тут якого "подвоха"; мабуть, є, ану роздивлюсь книжку уважно, та як почне роздивлятись, зараз і спостереже "отступления". Ні, телеграма може тільки пошкодити... Не треба.
Спориш зітхнув, взяв шапку, пом'яв її в руках, потоптався з однієї ноги на другу, скубнув свою руду борідку і мовив:
— Аж млосно! Ходім погуляймо на берег— В голові сама нехворощ. От не мала баба клопіт та купила порося... Ходім.
— Ходім справді, провітримся та по дорозі зайдемо до професора Клопотинського, розпитаємось, якої він думки про "охрану".
Пішли. Проходячи повз церкву, вони почули, що там правиться вечерня. Спориш спинився і промовив:
— Ходім в церков та наймім молебень Івану Многомилостивому, щоб він умилостивив цензуру.
Кривунда махнув рукою і відповів:
— Тоді ніякий молебень тут не поможе, ще коли б раніш було, а тепер!.. Я певен, що цензура вже або білет вислала, або...
— Коли б вислала, так би досі був тут. Глянься! Більш місяця, відколи пішла книжка, ніколи так довго не траплялося.