Тривоги автора і видавника

Сторінка 2 з 5

Кониський Олександр

— Мені книжка коштуватиме 25 коп.; на се та на те ще набіжить копійок п'ять; продаватиму по 1 р. 25 к. За 25 аркушів се не велика ціна. Коли книгарям скину ЗО %, так сам зароблю 52 коп., але се мало. За рік усього видання не попродаю. Треба становити 1 р. 50 к. а то й 1 р. 75 к., так тоді можна книгарям скинути 40 %. Тоді спродам скоро; книжка піде шпарко, та ще як додам реклами!.. Іги! Зароблю добре! Але ж Кривунда скривиться, понесе свою доктринерію, що книжка у нас дуже дорога, що досить становити подвійну ціну, що реклама—зневага друкованому слову і т. ін. Ну, та се я улаштую... А на свої 500 карб, мушу заробити тисячку... Добре!

Книжка була надрукована і коли вона пішла в цензуру по "випускний білет" (дозвіл), Кривунда говорив Споришеві:

— Білет не загається; туди й відтіль десять день, там тиждень; значить, вернетьс^мце до Маковія; саме добре. В серпні з'їдеться молодіж, пильнуйте тільки зброшурувати...

— Поспіємо! — відповів Спориш.

Минуло два тижні, Спориш прийшов до Кривунди якийсь сумний, охмарений. Кривунда того не помітив і зняв веселу бесіду про сподівані українські книжки.

— Ростемо! Ростемо! — говорив він.— От тепер мені і вмирати не хочеться, а то, було, як гляну на пустелю з такими' оазами, як "Сіра кобила" *, так руки було опустяться! І кілька разів ладен я був!.. Ех!.. Ну та перебули, тепер не вмре наше слово. На той рік поженемо ще шпарчіш...

— Ой, чи не рано ще радіти,— відповів журливо Спориш,— коли б не сталося так, як ота приказка каже: сподівався дід на обід та й без вечері ліг спати.

— З якої речі?

— Хіба в нас довго...

— Правда, може, се тільки передишка, а за нею знов поїде "Сіра кобила", з "пампушками" і знов завезе нас, господь знає" в яку багнюку... Але ж! Наше діло тепер, під час передишки, забезпечити себе і людей про всяк случай, щоб було що їсти і без "пампушок".

— Так-то так, але он сьогодні ранком коректор наш нагнав на мене велику журбу.

— Ну? Що там твій коректор?

— Снився,— каже,— мені такий поганий сон, що коли б цензура не сконфіскувала нашої книжки.

— За що? — питаю його і чую, що мороз бере мене за плечі.

— За те,— каже він,— що не видержали ми правопису. Українські книжки дозволено друкувати з умовою, щоб "не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания" 2.

— Про се,— кажу я,— в дозволі не було сказано.

— Не було,— каже,— але ж се повинно бути усім відомо, "незнанием закона никто не может отговариваться..." Правда, сього закону не оголошено, а проте... Цензор не повинен нагадувати, друкар і видавник мусять самі знати.

— Нехай і так, але ж в чому ми не додержали сього закону? — питаю я і чую, як ляк переймає мене.

— Скрізь,— каже,— по всій книжці не додержали. Прикладів тому і не зрахувати. Російська граматика Кирпичникова 3 наказує: "После шипящих и губных — писать и, а не ы, а у нас скрізь: г р у ш ы, о ч ы, у ш ы, ж ы л а, г ы р я, х ы р я, кырея, щ ы р о с т ь, ш ы б к а і т. д.

— Стій! — перебив я коректора.— Як то можна граматику і правила орфографії однієї мови прикладати до другої. Що ви говорите! Се не до речі! Французи пишуть: Paris, а росіяни — Париж.

— Та звісно,— каже він,— але коли триматися "общепринятого", то й треба писати: житло, а не жытло; так само: шитво, гиря, хиряіт. ін.; далі "во 2 лице настоящего времени" у нас усюди ъ, а по "общепринятому" треба ь.

— Я подумав і кажу йому: коли ми будемо триматися "общепринятого", так виходитиме часто-густо страшенна нісенітниця, гірше галицького "язичія" 4. Що вийде, коли ми напишемо: жіто, шітво, щіпка?

— Та воно так, але ж у нас скрізь: йому, й і х, й і й, й і х а ти.

— А як же треба?

Він стенув плечем і каже:

— Я не тямлю, як треба, а "по-русски" так не пишуть.

— Бо,— кажу я,— по-руськи і слів таких нема; там: "е е, ея, ей, ему". Та хіба ж молена, наприклад, англійським правописом писать по-французьки або навпаки! Звісно, не молша, кожна мова має свій правопис, але ж як розуміти: "общепринятое?"

— Гм! Як? Хто його знає, як! Мабуть, так, щоб на кінці слів не викидати богорівного єра; перед суголосними не вживати і, наприклад, писати — син о, хлиб, сниг, а не сіно, хліб, сніг — більш нічого...

— Добре,— каже,— а як же перед голосними, що писати: чи ы, як то у нас в книзі, чи и — як пишуть росіяне?

— Звісно,— кажу,— ы, бо у нас ніхто не каже д і я в о л, ш і я, келія, а чуєш дыявол, ш ы я, келыя! Так?

— Авжеж так, одначе ж дыявол — се вже "отступление", і коли цензура захоче, так і конфіскує книлеку.

— Ні,— мовив я,— сього не було і не буде; а сам швидше до тебе, якої ти думки? Калси?

Кривунда розвів руками, скинув очі на стелю, скривився і мовив:

— Досі сього не було.

— Не було, але чи може бути?

— Усе може бути.

— То-то й воно! — Спориш журливо похитав головою.— Жодної убезпеки нема! Страх і подумати: таку силу коштів вгатили, стільки праці і ось тобі: стій! Не випускай книжки! "Отступления!" Мати божа! Позор, чистий позор! Ну життя наше! Гірше собачого. Не додержав!.. Отак!

Спориш обіруч стис собі голову.

— Ти дурно не турбуйся,— мовив Кривунда,— додержати "общепринятого" жодним чином не молена, у цензора голова повстяна, він тямить, що ніхто в світі "общепринятым" не зможе написати таких наших слів, як ї ї, ї й і т. ін.

— Ба, яке цензору до того діло, що від нас вимагають цілком неможливого, більш немолеливого, ніж запрягти блоху в оглоблі, цензор знає одно: щоб не було "отступлений" — і годі.

— А коли сього фактично не молена зробити?

— Не можна, так не друкуй.

— Ні, ні,— заспокоював Спориша Кривунда,— не турбуйся; се ти дурницю плетеш, ось підожди ще кілька день і білет прийде.

Кривунда почав логікою і фактами заспокоювати Спориша, але чим більш пильнував заспокоїти свого розмовника, тим більше почував неспокій у власній душі і переймався острахом можливості сконфіскування книжки за "отступления". Коли ж Спориш пішов до господи, Кривунда, лишившись самотою, все більше та більше підлягав впливу думки про "отступления". Збентежені нерви і повна недостача критерія того, як приложите до української мови "общепринятое русское правописание", густою хмарою непокою налягли на Кривундину душу. Він цілу ніч не спав, перебрав усі російські граматики, починаючи з Греча і Востокова і кінчаючи Кирпичниковим і Гротом 5, Марна праця! Граматики не дали, та й не могли дати, потрібної відповіді, бо авторам їх — хоч у їх в голові і снували павуки павутиння "объединения", а все ж таки не могла прийти "геніальна" думка про те, як приложити "без отступлений" російську правопись до якої-будь іншої мови? Як, наприклад, по-російськи написати англійське the або українське ї ж а, ї ї ,так щоб не було "отступлений"?