Почав спокійно. Навіть трохи затихо. Всі вслуховуються. Закінчив. Ріденькі оплески з перших рядів. Можливо, просто з чемності. Коли б вони знали, що присутні при народженні української наукової критики, що на праці Франка про Шевченка будуть посилатись у майбутньому! Польський професор Кадіна підбігає до Франка і щиро тисне йому руку. Франко схвильований. Ольга не зауважує, що по її обличчі течуть сльози... "Під той час (вона) дуже гордилася ним", — скаже Михайлина Рошкевич.
У відмові намісництва про Франкове затвердження будуть звинувачувати Ольгу. Тільки її і нікого більше. Оці самі барвінські, котрі перевершили самі себе, не допустивши Франка до університету, а опісля з єхидно-страдницькою міною співчували: ай-я-яй, яке нещастя. Так, вони, оці "ура-патріоти", оці "святі", "пророки", "проводирі" зробили свою справу.
Ольга заборонила дітям ходити на уроки "науки божої". Міністр фінансів міг не знати про дебет і кредит, диригент міг не знати нот, але майбутньому жебракові заборонялося не знати "засад релігії", молитов і церковних догм... Це розцінювалось як "найбільший моральний злочин супроти держави і громадської опінії". Рука, що намірялась зробити удар, добре прицілилась... Отець-катехит [31] поскаржився митрополиту С. Сембратовичу, що все це з вини Франка і Ольги. Бадені вирішує справу...
Десь у той час усі починають помічати, що Франко стає замкнутим і жорстоким. П. Карманський колись скаже, що він уже тоді уподібнювався до свого майбутнього Мойсея. У вступній статті до збірки оповідань "Галицькі образки", що вийшла польською мовою у 1897 році, Франко написав: "Насамперед признаюсь в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним гріхом: не люблю русинів... навіть нашої Русі не люблю..." Додасть при цьому, що говорить про інтелігенцію, а не про селян. Цього Франку вже не можна було пробачити. "Смутною появою" назвали "патріоти" цю заяву Франка...
Викликає Франко на себе гнів і польського шовінізму та "щирих" польських "патріотів" за статтю "Поет зради", скеровану проти оцього ж польського шовінізму та ура-патріотизму. Цілком безпристрасний спостерігач, бернінський кореспондент однієї з російських газет Михайло Сукенников, присягався, що на Франкові зганяли злість не тільки словесними образами, а й кулаками. Він говорив, що подібні ситуації безпрецедентні, що йому важко знайти якісь порівняння з історії, хіба що їх можна тільки приблизно порівняти з тим часом, із становищем великого Золя, проти якого піднялася вулична юрба. Франку вслід плювали, кидали камінням, вивішували опудало з написом: "Iwan Franko", висилали Франку шнурок, щоб повісився. Хто знає, у кого був націлений камінь, яким розбито голову найстаршому синові Франка Андрієві, що і призвело до його смерті?
Можна собі уявити, як в таких обставинах почувала себе Ольга. З дітьми вона тікає в село на "свіжий воздух"...
Рік 1897 накинувся на Франка, як він про це сам скаже, наче два пси на діда па перелазі: виборами і хворобою — різким кон'юнктивітом. Роком пізніше Галичина святкувала 25-річчя його наукової, громадської та літературної діяльності. Але Ольга вже не зможе розрізнити добра і зла, вона перестає вірити. Святкування ювілею Франка в її очах — просто глузування. І ті вінки з паперових, навоскованих квітів, і та військова "оркестра", і пальмове гілля — усе це маскування, щоб завдати чергового удару.
Кримському були відомі ті розмови, що точилися навколо взаємин Ольги та Франка, ті звинувачення на адресу Ольги, і він запитав про це Франка. 26 серпня 1893 року Франко відповів: "З теперішньою жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитись з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Це єдине гірке зізнання Франка, необачно кинуте у хвилину болю і розпачу, з задоволенням підхопили ті, які і раніше чесали язики про "невдалий шлюб" і про Ольгу, як про якесь ярмо на шиї Франка.
Їй так хотілося спокою, відпочинку. Хотілося зібратись з силами після оцієї навали польських і українських "патріотів", стати в один ряд з чоловіком. Але цьому не судилось. Події 1895 — 1898 років порушують її психіку. Вона починає боятись людей, ставиться до них з недовірою. Вона тільки чула з кутків шипіння, бачила очі, сповнені ненависті. Де ті коні, ті білі коні? Цокіт їх підків починає переслідувати її. Коні б'ють копитами по бруківці... Навколо привиди і приблуди.
Одні маски...
У 1900 році їй виповнилось 36 років. Важке життя, постійне нервове напруження порушило психіку Ольга. Вона починає боятися людей. "У мене клопіт, — писав восени цього року Франко А. Кримському, — моя жінка тяжко недужа. В неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля... Сей останній припадок у зв'язку з тисячами інших страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що з б о ж е в о л і ю..."
Леся Українка під час поїздки в гори до Ольги Кобилянської 28 квітня 1901 року писала з Чернівців додому: "Бачила я О[льгу] Ф[ранкову], вона мені здалась більш-менш такою, як завжди, т. е. говорила в такому стилі, як і А[итоніна] Ф[едорівна] потрапить при всій своїй нормальності".
11 травня того року Леся Українка просить сестру О. Косач: "Піди, будь ласка, до Трегуб [ова] і скажи йому, що я застала О[льгу] Ф[едорівну] здоровішою, ніж сподівалась, і вона зробила на мене враження таке, як завжди".
Справді, хвороба деколи відступає, і Ольга знову при дітях, знову допомагає чоловікові в роботі...
На гроші, подаровані під час ювілею (серед яких, до речі, була частка від Ольги Рошкевич, від селян із Сільця коло Галича), а також на гроші, реалізовані за виграшні білети Ольги (котрі Єлисей Трегубов передав через Лесю Українку), подружжя Франків вирішує збудувати свій дім. На околиці міста, за Стрийським парком на так званій Софіївці, вони нагледіли і купили клаптик пустиря. З купівлею грунту між Франком та Ольгою почалися суперечки, Ольга, побоюючись, що будинок за борги може піти на продаж "з молотка", вимагала, щоб усі документи були оформлені на неї. Як згадував Г. Величко, згода і спокій щезли з сім'ї Франків.