Будували будинок у 1901 — 1902 роках всією сім'єю. Тарас Франко пізніше з гіркотою писав про той час. Ольга з підозрінням ставилася до майстрів і в приступах хвороби розганяла їх, зупиняючи тим самим будівництво. Нестерпна атмосфера, за словами Г. Величка, залишалась і надалі, коли будинок було збудовано.
В жовтні 1902 року по дорозі до Сан-Ремо Ольгу Франко на прохання киян відвідала Леся Українка. В листі до матері від 23 жовтня 1902 року вона писала: "Була у О [льги] Ф [едорівни], гроші віддала. Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне, і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (Poninskiego, 42), ледве устроїлись, в хатах дуже порожньо. О[льга] Ф[едорівна] не то, щоб слаба, але й не робить враження здорової і говорити з нею трудно, через її дражливість і несподіване стрибання з теми на тему".
У 1903 році хвороба Франка загострилася, настав параліч рук. По Львову знову пішли плітки, здогади, інтерпретації, дискусії...
22 листопада 1977 року на засіданні медичної секції Івано-Франківського медичного інституту завідувач кафедри патологічної анатомії, доктор медичних наук, професор М. А. Шеремета виступив з доповіддю "Діагноз захворювання І. Я. Франка в світлі сучасної нозології". В доповіді було вперше порушене питання про неправильний діагноз хвороби Івана Франка, встановлений тодішньою медициною, неправильне лікування його і причину смерті Франка. Було створено декілька груп вчених, які зайнялись більш детально встановленням діагнозу хвороби Франка. Результатом їхньої роботи була доповідь М. А. Шеремети та Л. А. Ясинської на третьому з'їзді патологоанатомів УРСР, котра називалась "Ретроспективный анализ болезни И. Я. Франко — особая форма ревматоидного артрита". В доповіді було сказано, що хворів Франко ревматоїдним артритом варіанта Рейтера. Даний синдром викликає неймовірні болі, галюцинації, але в ніякій мірі не впливає на розумові, інтелектуальні здібності хворого. Хіба "Мойсей" не підтвердження цього? І отой розумовий розлад, який приписували сучасники Франку, і провал пам'яті, і маячіння, і деградація були просто необхідні галицькому сутичеві, щоб скомпрометувати Франка в очах сучасників і нащадків.
Неправильний діагноз хвороби і відповідно прийняте до цього діагнозу лікування ртуттю тільки пришвидшили смерть Франка. Такі випадки в медицині називаються просто — об'єктивні вбивства...
Жертвою упав не тільки Франко. Впала й Ольга Хоружинська. То їй нашіптували про невірність Франка, то її систематично нацьковували на нього, а потім вони ж обурювались, як то сміла Ольга бути різкою проти свого чоловіка, як могла не створити ідеальних умов для праці?
Станьте на місце Ольги.
Сотні людей знали його і її. Селяни Дрогобиччини, Стрийщини, Мостиської та Яворівської округ, Тернопільщини. Вони бачили муки Ольги. Але скільки такту, розуміння інтелігентності вони виявили у своїх спогадах про неї, уже хвору. Ніби ніяких сварок не було, а була добра і чула мати, гарні і розумні при ній діти. Згадаймо одну з поданих Кримському "літніх" адрес Франка: Цигани, п. Лосяч. Дочка господаря хати, в якій жили Франки, Дарія Глібовецька, не могла у своїх спогадах надивуватись самопожертві Ольги. То вона сказала, що Ольга для Франка була його руками, очима і захистом. Ганна, наймолодша з дітей, про своїх батьків скаже:
"Нас четверо Франчат виростали під дбайливим оком батька, ведені люблячою рукою матері. Змалку нам прищеплювали любов до природи, дано пізнати її красу і таємну силу, любити звірят, мати співчуття до слабких і немічних, любити свій народ, свою країну. Любити читати книжки, розвивати своє знання і свій ум, любити працю". Про маму Ганна скаже, що вона для тата була "його інспіраторкою" його порадницею".
21 травня 1913 року помер син Андрій, хворий на епілепсію. З ним у Франка в'язалось стільки надій. Що мав пережити тоді?
Влітку 1914 року Іван Франко відпочиває у Криворівні разом з сином Целіни Зигмунтовської. Звідти він писав Ользі: "Вчора вночи одержав я телеграму від Тараса, аби приїздити, бо він покидає Львів (був забраний у діючу армію. — Р. Г.), та телеграма була о два дни спізнена, бо вже від 2 днів задля мобілізації не приймають жодних приватних паперів на залізницю. Значить, нам тепер протягом одного або двох тижнів нема що рушати з Криворівні. Не знаю, коли Тарас виїде зі Львова і відколи ти будеш сама, я думаю, що се буде найліпше для тебе, бо ни оден мужчина не буде тебе тиранити. Щодо грошей на житє, то пригадую тобі, що в книгарні Наукового тов. ім. Шевченка (Ринок, 10) можеш у кождій хвили дістати на мій рахунок 200 корон, що належиться мені ще за липень. Чи не порадно було би тобі тепер, на випадок слабости або небезпеки таки пізнатися з Целіною та попросити підмоги й товариства, се лишаю тобі до волі. Здоровлю тебе. Іван Франко..."
Він радить Ользі шукати захистку у Целіни. Він ще вірить, що Целіна допоможе, врятує її... "Фантастичні мрії фантастичні сни..." В цей час Ольга познайомиться з Целіною ближче, хоч бачила її раніше, тоді, коли разом з Франком ходила на пошту дивитись на цю чарівну маніпулянтку. Неймовірно, але факт: Ользі було дуже боляче від того, що Целіна так байдуже ставилась до Франка.
16 грудня 1914 року Франко віддає дружину на лікування до закладу божевільних на Кульпаркові, звідки вона вийшла лише 1918 року. Одразу вона розшукала Ольгу Рошкевич, що жила тоді у Львові на Підвальній, 9. Вони обидві ще довго житимуть в мареннях про втрачене.
Ольгу кликали жити на Радянську Україну, але вона не змогла поїхати. Радянський уряд призначив Ользі Франко персональну пенсію, що висилалась з Харкова до Львова.
Часом Ольгу Франко будуть бачити біля могилі Франка і ще — на могилі сина. Маленька постать з сумними очима...
Ні в 1926, ні в 1936 році, коли святкували річниці смерті Франка, до Ольги не зверталися, щоб вона написала спогади про Франка, про того, з ким йшла ціле життя, розділяючи його болі і муку. її ніби не існувало.
1940 року в її домі було організовано музей Івана Франка. Сім'я переселилася в окремий будинок поблизу, а Ольга Федорівна залишилася вдома. Працівники музею почали збирати матеріали про життя і діяльність Франка; віднайшли Михайлину Рошкевич, яка тоді жила в Миклашеві, неподалік Львова, і запросили її написати спогади. Прийшла в музей і Целіна Зигмунтовська, вже зовсім старенька. Вони — Ольга і Целіна — знову часто зустрічаються, згадують минуле.