Знову копитами били білі коні, знову забирали її сон-і спокій.
Взимку Ольга заслабла. Все рідше виходила зі своєї кімнати, все рідше чули її голос. Лежала тихо, без скарг. Тільки раз, незадовго перед смертю, вона сіла за піаніно, яке принесли їй нагору, і заграла... Гримів грім, насувалась немилосердна буря, нишкло все навколо, і тільки десь тихо-тихо квиліла перепілка. Сполошені білі коні неслись у провалля. А вона, повна відчаю і болю, хотіла стримати їх... Колишня тендітна панночка, що приїхала з Києва, аби захистити Франка від отого божевільного світу. Коні вихором промчались по засніженому безмежному полі...
17 липня 1941 року її не стало.
Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.