Троє людей з ліхтарями, як ви вже знаєте, зробили це.
Наслідник Тутті спав.
Суок сиділа в караульному приміщенні. Караульне приміщення зветься кордегардією. Отже, Суок цього ранку сиділа в кордегардії, її оточували гвардійці. Стороння людина, зайшовши в кордегардію, довго б дивувалася: чому ця гарненька сумна дівчинка, в незвичайно нарядній рожевій сукні, опинилася серед гвардійців? її вигляд зовсім не пасував до грубої обстановки кордегардії, де валялися сідла, збруя, пивні кухлі.
Гвардійці грали в карти, диміли синім смердючим димом із своїх люльок, лаялися, щохвилини заводили бійку. Ці гвардійці ще служили Трьом Товстунам. Вони погрожували Суок величезними кулаками, корчили їй страшні пики і тупали на неї ногами.
Суок ставилася до цього спокійно. Щоб уникнути їхньої уваги і дошкулити їм, вона висунула язика і, обернувшись до всіх зразу, сиділа так цілу годину.
Сидіти на бочці їй було досить зручно. Щоправда, сукня від такого сидіння забруднилася, але вже й без того вона втратила свій колишній вигляд; її порвали гілки, обсмалили смолоскипи, пом'яли гвардійці, обляпали сиропи.
Суок не думала про свою долю. Дівчатка її віку не бояться небезпеки. Вони не злякаються наведеного на них пістоля, але зате їм страшно лишатися в темній кімнаті.
Вона думала так: "Зброяр Просперо на волі. Зараз він разом з Тібулом поведе бідняків у палац. Вони мене визволять".
У той час, коли Соук так міркувала, до палацу примчали три гвардійці, про яких ми говорили в попередньому розділі. Один з них, голубоокий, як ви вже знаєте, віз якийсь таємничий пакунок, з якого звисали ноги в рожевих черевиках з золотими трояндами замість пряжок.
Під'їжджаючи до мосту, де стояла варта, вірна Трьом Товстунам, ці гвардійці зірвали з своїх капелюхів червоні кокарди.
Це було потрібно для того, щоб варта їх пропустила.
Інакше, якби варта побачила червоні кокарди, вона почала б стріляти в цих гвардійців, бо вони перейшли на бік народу.
Вони пролетіли повз сторожу, мало не збивши начальника.
— Мабуть, якесь дуже важливе повідомлення, — сказав начальник, піднімаючи свій капелюх і змахуючи пилюку з мундира.
І от настала для Суок остання година. Державний канцлер увійшов до кордегардії.
Гвардійці схопились і стали струнко, витягуючи свої величезні рукавиці по швах.
— Де дівчисько? — спитав канцлер, піднімаючи окуляри.
— Іди сюди! — крикнув найголовніший гвардієць.
Суок сповзла з бочки.
Гвардієць грубо схопив її поперек пояса і підняв.
— Три Товстуни чекають в Залі Суду, — сказав канцлер, опускаючи окуляри. — Несіть її за мною.
З цими словами канцлер вийшов з кордегардії. Гвардієць пішов за ним, тримаючи Суок однією рукою на вису.
О золоті троянди! О рожевий шовк! Все це загинуло під безжалісною рукою.
Суок, якій було незручно і боляче висіти впоперек страшної руки гвардійця, ущипнула його вище ліктя. Вона зібрала сили, і щипок вийшов добрий, незважаючи на цупкий рукав мундира.
— Чорт! — вилаявся гвардієць і впустив дівчинку.
— Що? — озирнувся канцлер.
І тут канцлер відчув зовсім несподіваний удар у вухо. Канцлер упав. І за ним одразу гвардієць, який щойно розправлявся з Суок.
Його теж вдарили у вухо. Але як! Можете собі уявити, якої сили мав бути удар, щоб оглушити до непритомності такого величезного і злого гвардійця!
Перш ніж Суок встигла оглянутися, чиїсь руки знову підхопили її і понесли.
Це теж були грубі і сильні руки, але вони були ласкавіші, і в них Суок почувала себе зручніше, ніж у руках гвардійця, який валявся тепер на блискучій підлозі.
— Не бійся! — шепнув їй чийсь голос.
Товстуни нетерпляче ждали в Залі Суду. Вони самі хотіли судити ляльку. Довкола сиділи чиновники, радники, судді й секретарі. Строкаті перуки палали в сонячному промінні. Але навіть веселе сонячне світло не могло прикрасити надуті фізіономії під цими перуками.
Три Товстуни, як і раніше, страждали від спеки. Піт котився з них, як горох, і псував аркуші паперу, що лежали перед ними. Секретарі щохвилини міняли папір.
— Наш канцлер примушує дуже довго чекати на себе, — сказав Перший Товстун, ворушачи пальцями, мов вішальник.
Нарешті довгождані з'явилися.
Три гвардійці ввійшли в зал. Один тримав на руках дівчинку. О, яка вона була сумна!
Рожева сукня, що вражала ще вчора своїм сяйвом і дорогими прикрасами, перетворилася тепер на жалюгідне лахміття. Зів'яли золоті троянди, обсипались блискітки, зім'явся, подерся шовк. Голова дівчинки засмучено схилилася на плече гвардійця. Дівчинка була смертельно бліда, і її лукаві сірі очі згасли.
Строкате зборище підняло голови.
Три Товстуни терли руки.
Секретарі вийняли довгі пера з-за своїх не менш довгих вух.
— Так, — сказав Перший Товстун. — А де ж державний канцлер?
Гвардієць, що тримав дівчинку, став перед зборищем і доповів. Голубі очі його весело блищали:
— У пана державного канцлера дорогою стався розлад шлунка.
Пояснення це всіх задовольнило. Суд почався.
Гвардієць посадовив бідну дівчинку на грубу лаву перед столом суддів. Вона сиділа, схиливши голову.
Перший Товстун почав допит.
Але тут виникла дуже важлива перешкода: Суок не хотіла відповідати на жодне запитання.
— Чудово! — розсердився Товстун. — Чудово! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам відповідати — гаразд… Тим страшнішу ми придумаємо для неї кару!
Суок не ворухнулася.
Три гвардійці, немов камінні, стояли по боках.
— Покликати свідків! — розпорядився Товстун.
Свідок був тільки один. Його привели. Це був шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілу ніч він провисів на суку. Його тільки тепер зняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті, у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китичка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.
Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоолог захитався від страху. Його підтримали.
— Розкажіть, як було діло.
Зоолог почав докладно розповідати. Він повідомив про те, як, вибравшись на дерево, він побачив між гілками ляльку наслідника Тутті. Але тому, що він не бачив живих ляльок і не сподівався, що ляльки по ночах вилазять на дерева, то він дуже злякався і знепритомнів.
— Яким чином вона визволила зброяра
Просперо?
— Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго був непритомний.