Вільна... Чого ж іще можна бажати? Влаштувати якось своє подальше життя з Бернаром — це вже іграшка. Повністю зізнатися йому, не залишити жодних недомовок — ось де порятунок. Хай все* що було приховане, від сьогоднішнього вечора буде виведене на денне світло. Це рішення сповнює Терезу радістю. Поки доїде до Аржелуза, вона матиме час приготувати свою сповідь, як казала колись її набожна подруга Анна де ля Трав у ті щасливі дні, коли вони разом проводили канікули. Бідна сестричко Анно, невинна дитино, якби ти знала, яке місце займаєш ти у всій цій історії!
Звичайно, вона мала. рацію, ця маленька дівчинка, коли повторювала Терезі, розсудливій і насмішкуватій гімназистці:
— Ти— не можеш собі уявити, як хороше стає після того, як признаєшся й дістанеш пробачення,— тоді ніби народжуєшся на світ і можеш починати життя спочатку.
Вже від самого тільки вирішення розказати все Тереза відчула якусь солодку полегкість: "Бернар знатиме все; я йому розповім..."
Що вона казатиме йому? З чого почати? Що роблять усі ті, які розуміють свої злочини?.. "Я ж не свідома своїх. Я не хотіла вчинити того, в чому мене звинувачують. Сама не знаю, чого хотіла. Й ніколи не розуміла, куди тягне мене та несамовита сила, що була в мені..."
Гасова лампа, яка немилосердно коптіла, освітлювала стіну нізанського вокзалу й полишену кимось підводу. З товарного поїзда долітало ревіння і жалібне мекання. Тардер узяв Тере-зину валізу і знову впився в неї поглядом. Напевно, жінка наказала йому: "Ти добре придивися, яка вона і як вона себе тримає". Тереза інстинктивно відчула на обличчі батькового кучера ту усмішку, яка всіх — примушувала говорити: "Просто не задумуєшся над тим, гарна вона чи ні... мимоволі зачаровуєшся нею..." —Тереза попросила його купити квиток: самій не хотілося переходити через залу для пасажирів, що в ній сиділи дві знайомі фермерки. Поставивши кошики на коліна, вони щось в'язали на спицях, похитуючи головами.
Коли кучер приніс квиток, вона звеліла йому залишити собі здачу. Він узяв під козирок, підібрав віжки і, обернувшись востаннє, ще раз пильно глянув на дочку свого господаря.
Поїзда ще не було. Зовсім недавно, під час літніх канікул, Тереза Ларок і Анна де ля Трав мали велику радість з цієї затримки на станції в Нізані. Вони смакували в якомусь заїзді смаженими яйцями з шинкою або, обійнявшись, блукали вулицею, зараз такою темною; з тих минулих років вона пригадується Терезі завжди залитою місячним сяйвом. Як вони реготали а своїх кумедних тіней! Вели розмови про вчительок і подруг,— одна захищала свій монастир, а друга — ліцей.
— Анна,— кидає Тереза в темряву її ім'я.
Саме про неї треба було б перш за все поговорити з Бернаром... Ну й педант цей Бернар: він класифікує всі почуття, не бачить у них прихованого зв'язку. Як ввести його 'в цей незбагненний світ, що в ньому Тереза жила й страждала?
Одначе це треба зробити. Нема іншого виходу. Ввійшовши в кімнату, вона мусить сісти на краю ліжка і своєкг щирою розмовою примусити його пройти разом із нею всі сходинки одна за одною. Аж поки він скаже: "Я розумію тебе, встань, я пробачаю тобі".
Вона пірнула потемки в сад начальника станції. Відчула ніжний запах хризантем...
В купе першого класу порожньо або принаймні світло недогарка занадто слабке, щоб можна було когось побачити. Читати при ньому неможливо. Та й, зрештою, будь-яке оповідання здалося б зараз блідим у співставленні з її жахливим життям. Можливо, вона помре від сорому, туги, докорів сумління і втоми, але від нудьги — ніколи.
Тереза сіла в куток, заплющила очі. Просто не віриться, щоб вона, розумна жінка, не змогла розповісти свою трагедію так, аби її зрозуміли. Ні, коли вона закінчить, Бернар неодмінно скаже: "Заспокойся, Терезо, і не побивайся так. Ми житимемо разом до самої смерті, і те, що сталося, ніколи не зможе нас розлучити. Приготуй мені помаранчовий сік. Я вип'ю його одним духом, навіть якщо він буде каламутний..."
"Ні! Він, напевно, не зрозуміє,— думає Тереза.— Треба буде знову все починати спочатку". Але де лежитд> той початок? Коли ми хочемо одірвати себе від світу, то стаємо подібні до рослин, яких ніколи не можна вирвати з корінням. Може, почати з самого дитинства? Але й дитинство не є початком...
Дитинство Терези — як той сніг на березі забрудненої ріки. В ліцеї, здавалося б, вона була байдужою до всіляких тривог, що їх переживали її ровесниці. Вчительки часто ставили їм за приклад Терезу Л арок: "Тереза втілює в собі вищий від буденного тип людини. її свідомість — єдиний для неї критерій. Вона горда з того, що належить до обраних..."
Тереза запитує себе: "Чи справді я була вже такою щасливою? Такою непорочною? Все, що було перед одруженням, набуває тепер в моїх очах особливої чистоти, очевидно, на противагу тому незмивному брудові, яким облипло все моє наступне життя. Час перебування в ліцеї здається мені справжнім раєм. Хоч тоді я цього не усвідомлювала. Хіба ж могла знати, що саме в ті роки прожила своє справжнє життя? Непорочна... Була колись нею. Ангелом... також. Але то був ангел, сповнений пристрастей. Що б там не патякали мої вчительки, я страждала і примушувала страждати інших. Мені було солодко від болю, що його завдавала ближнім, бо ж сама терпіла від них. Найбезневинніші розваги були джерелом і горя, і радості".
Зустрічаючись з Анною в літню спеку в тіні аржелузьких дібров, Тереза знаходила втіху в тому, що не вважала себе недостойною її. їй було досить і того, що зона могла сказати цій вихованці Сакре-Кер: "Щоб бути такою чистою, як ти, мені не. потрібно всього цього ганчір'я, ані цих засмальцьованих фраз". До того ж— непорочність Анни де ля Трав випливала в основному із незнання життя. Панії з Сакре-Кер намагались відгородити своїх дівчаток від дійсності безконечною КІЛЬКІСТЮ невидимих ширм. Тереза ставилась до них з презирством за те, що вони плутали доброчесність із незнанням:
— Дорогенька моя, ти не знаєш життя...— не раз казала вона своїй подрузі...
Прекрасні дні. Сидячи в маленькому поїзді, який нарешті рушив, Тереза усвідомила собі, що вона повинна відштовхуватись у своїх думках саме від тих днів, коли вона хоче все зрозуміти. Пропаща жінка, яка сьогодні* повертається, крадучись під покровом ночі,— це і є та життєрадісна істота, якою була вона в ті далекі літні дні в Аржелузі.