Як вона втомилася! Ритмічне постукування коліс припиняється; протяжно свище локомотив; поїзд обережно наближається до станції. Чиясь рука розмахує ліхтарем, хтось вигукує щось місцевою говіркою, лунає пронизливе квікання поросят, яких вивантажують з поїзда: це вже Юзест. Ще одна зупинка, — і тоді буде— Сен-Клер, звідки доведеться їхати підводою до Аржелуза. Як мало залишається Терезі часу, щоб обдумати все!
III
Аржелуз — це справжнісінький кінець світу, одне з тих місць, далі якого вже йти нікуди. Кілька хуторів, розкиданих у полі, за десять кілометрів від містечка Сен-Клер, що сполучалося з ними вибоїстою дорогою; ні тобі церкви, ні мерії або цвинтаря. Порита чортовими ямами дорога за Аржелузом переходить у піщану стежку, а далі, аж до самого океану, на протязі вісімдесяти кілометрів тягнуться самі болота, лагуни і ланди, на яких бродять— овечки, що під кінець зими набирають попелястого кольору. Найбагатші родини Сен-Клера вийшли з цього забутого богом поселення. Десь у середині минулого століття, з тих пір, як живиця і деревина почали збільшувати скупі достатки, діди теперішніх мешканців переселилися в Сен-Клер, а їхні садиби в Аржелузі стали потрапляти в оренду. Про давню пишноту цих будівель свідчать різьблені балки причілків, іноді мармурова піч. Та з року в рік вони все більше осідають.
ЛароКи і Дескейру зберегли свої аржелузькі оселі, якими одержали їх від предків., Жером Ларок, мер і головний радник в Бордо, не хотів нічого змінювати в аржелузькому маєтку, одержаному ним за жінкою (вона вмерла при пологах). Він ніскільки не дивувався з того, що дівчина залюбки проводила там канікули. Вона приїжджала на початку липня під опіку тітки Клари, старшої сестри батька, глухої старої діви, яка так само любила цю пустку.
Месьє Ларок був радий, що Аржелуз звільняв його від турбот про дочку, зближував її з Бернаром Дескейру, за якого вона, за обопільною згодою двох родин, рано чи пізно повинна була вийти заміж.
Бернар Дескейру успадкував від свого батька дім по сусідству з Лароками. Він ніколи не бував там до відкриття мисливського сезону, а ночував тільки в жовтні, побудувавши неподалеку курінь, у якому робив засідки на диких голубів. Взимку цей розсудливий хлопець вивчав у Парижі право, а влітку ледве проводив у сімейному колі кілька днів: його виводив із себе Гектор де ля Трав, за якого його овдовіла мати вийшла заміж. Марнотратство цього колишнього голодранця стало в Сен-Клері легендою. Зведена сестра Анна здавалася Бернарові надто юною, щоб звертати на неї якусь увагу. Та не більше він думав і про Терезу. Всі женили їх, бо їхні маєтності, здавалося, для того й існують, аби з'єднатися в одну, і розумний хлопець щодо цього цілком поділяв точку зору загалу. Проте він не належав до тих, що здасться на волю випадку, і вважав своєю гордістю добру організацію життя: "Людина буває нещасливою тільки з власної вини..." — твердив цей опецькуватий молодик. Аж до свого одруження він поділяв життя на дві частини: праця і приємність. Не цурався й добре випити та попоїсти, а особливо любив полювання, хоч і працював над собою "у поті чола", як любила висловлюватись його мати. Бо чоловік мусить бути більш освіченим, ніж його жінка, а Тереза вже тоді славилася своїм розумом. Проте Бернар знав, перед якими аргументами жінки поступаються. До того ж, повторювала мати, не завадить "посидіти одночасно на двох стільцях": старий Ларок може стати йому в пригоді. Здійснивши кілька "корисних подорожей" в Італію, Іспа-* нію й Нідерланди, у двадцять шість років Бернар Дескейру одружився якщо не з найкрасивішою, то в усякому разі з най-багатшою і найрозумнішою дівчиною в ландах. "Просто не задумуєшся над тим, гарна вона чи ні,— мимоволі зачаровуєшся нею".
"Правда, він був трохи витонченішим, аніж більшість хлопців, за. яких я могла вийти заміж",—думає Тереза. Жінки в ландах інтелектуально вищі од чоловіків, які після закінчення колежу замикаються в своєму колі і зовсім перестають зростати духовно. Рідні, ланди настільки поглинають їхні серця й уми, що для них нема нічого кращого в світі. Втратити подібність до своїх чиншовиків, відмовитись од місцевої говірки та примітивних життєвих звичок — для них означало б стати на шлях відступництва, зрадити рідний край. Чи не приховувалося в Бернарові під його зовнішньою грубістю щось на зразок доброти? Коли він був на порозі смерті, орендатори казали про нього: "Більше не буде у нас справжнього пана". Саме так, йому була властива доброта і до того ж глибока віра в те, що він робив. Він ніколи не говорив про те, чого не знав, не перебільшував своїх можливостей. Не такий уже й поганий юнак був цей неотесаний Іполит, якого менше цікавили дівчата, ніж зайці, що за ними він ганяв цілими днями по ландах. *
І все ж Тереза воскрешає зараз у своїй уяві не його... не Бернарову постать... їй пригадуються .ті далекі ранки, коли з Сен-Клера в Аржелуз до неї мчить його сестричка Анна. Рб-личчя її пашить.
— Перш ніж зайти в кімнату, зодягни пальто. Це справжня дьодовня.
А тьотя Клара добавляла:
— Нап'єтеся, як трохи прохолонете... Анна викрикує глухій слова привітання.
— Не репетуй, дорогенька, вона все розуміє по губах... Анна тільки дарма старається: тітка відповідає наздогад
і доводить дівчат до того, що вони змушені втікати, аби насміятися досхбчу...
З глибини темного купе Тереза вдивляється в ті найчистіші дні свого життя, осяяні якимсь незбагненним щастям. Тоді вона ще не знала, що це .була найбільша радість, яку подарувала їй доля. Ніщо не застерігало її тоді, що * належна' їй міра щастя вміщується в стінах цієї затемненої кімнати, на цій канапі з Червоного репсу, поруч з Анною, яка тримає на стулених колінах альбом з фотографіями. Та чи сходилася Анна в чому-небудь з Терезою? Читання вона ненавиділа, любила тільки шити, базікати і сміятися. В той час як Тереза з однаковою жадобою накидалася на роман Поль де Кока і взагалі на все, що можна було знайти в цьому домі, Анна ніколи ні над чим не задумувалась. У них не було жодного спільного Уподобання, окрім цієї насолоди бути разом.
У вересні вони вже виходили з хати і заглиблювались у спустошений спекою край. Треба було довго йти по піску, щоб дбсягти озерця під назвою Гюр. Численні струмки, які виприскують з-під вільх, порізали видолинками вузькі пасма лук. В холодній, як лід, воді босі ноги дівчат дерев'яніють, але, обсохнувши, знову стають гарячими. Потім вони влаштовуються в одному з куренів, які слугують мисливцям засідками на голубів. Безмовно проходили солодкі хвилини блаженного відпочинку. Обом їм здавалося, щб один тільки порух може сполохнути їх ефемерне і хистке щастя. Першою потягалася Анна: їй не терпілось постріляти при заході сонця жайворонків. Тереза ненавиділа цю забаву, але любов до подруги примушувала її супроводжувати дівчину. Вибравши місце на узвишші, вона дивилась, як та цілиться в небо, ніби хоче його погасити. Тереза затикала вуха, і раптом в блакит? лунав сп'янілий окрик. Анна підбирала поранену пташку і, пестячи її ще тепле пір'ячко вустами, душила її.