Тереза Дескейру

Сторінка 2 з 74

Франсуа Моріак

Відколи почалося.слідство, Тереза жила у свого батька, і їй не раз доводилось міряти ту саму дорогу. Сідаючи в карету, вона слухала останні поради Дюро щодо відповідей, які повинен давати месьє Дескейру, коли його знову будуть про щось питати. В той час Тереза не відчувала жодної тривоги, що їй доведеться знову бути віч-на-віч з цією хворою людиною^ для них тоді мало значення не те, що відбулося насправді, а лиш те, що треба або не, треба говорити. Ніщо їх так не. об'єднувало, як ця потреба самозахисту; крім того, їх ще поєднувала їхня маленька донечка Марія. Вони вигадали для слідчого просту історійку, яка б могла задовольнити цього законника; все в ній було на своєму місці. Того дня Тереза сідала в цю саму карету; але з яким нетерпінням ждала вона кінця нічної подорожі! А тепер ось бажає лиш одного, щоб цій подорожі не було краю! Вона пригадує, як колись, щойно сідала в поїзд, їй негайно хотілося бути вдома, і всю дорогу вона вигадувала пояснення, які треба було давати Бернару (одного разу навіть говорила йому про рецепт, що по ньому якийсь невідомий просив її одержати ліки, виправдовуючись тим, що не може показатися на очі аптекареві, бо винен йому гроші... Але Дюро дотримувався думки,* що Бернарові не слід говорити про п,е...).

Кошмар розвіявся. Про що говоритимуть вони сьогодні ввечері? Вона уявляє собі порожній будинок, в якому він чекає на неї; їй ввижається ліжко посеред кімнати з викладеною плитками підлогою, низенька лампа, яка стоїть посеред газет і пляшечок з ліками. Розбуркані каретою, загавкають сторожові пси, а потім замовкнуть, і знову запанує урочиста тиша, знайома Терезі ще з тих ночей, як вона стежила за Бернаром, котрий мучився в жорстоких нападах блювоти. Тереза силкується уявити собі перші погляди,— що ними вони обміняються незабаром; потім всю ніч, і ранок, і день, що настане, і цілі тижні в аржелузькому домі, де вони вже не зможуть вигадувати якусь вірогідну версію своєї драми. Нічого не буде між ними, крім того, що було в дійсності... Що було в дійсності... Охоплена жахом, Тереза белькоче, обернувшись до адвоката, хоч слова її адресовані батькові:

— Я думаю побути кілька днів у месьє Дескейру, а пізніше, як його здоров'я піде на краще, повернусь до батька.

— Ще цього мені не вистачало! — Оскільки Гардер заворушився на своєму сидінні, старий продовжував пошепки: — Ти збожеволіла! Покинути чоловіка в такий момент? Ви повинні бути нерозлучні, як два пальці на руці... Як два пальці на руці, чуєш? Аж до самої смерті...

— Ти маєш рацію, батьку. Що це мені прийшло в голову! Значить, ти теж переїдеш в Аржелуз?

— Але ж, Терезо, я чекатиму вас у себе в четвер, в день ярмарку. Ви приходитиме, як завжди.

Як вона не розуміє, що найменше відхилення від звичного життя для них рівнозначне смерті! Мало ще вона принесла горя сім'ї!

— Ти робитимеш те, що твій чоловік ндкаже тобі! Здається, ясно я сказав...

І він штовхнув її в карету.

Тереза побачила простягнуту на прощання адвокатову руку з брудними нігтями. "Все добре, що добре закінчується",— сказав він, а сам подумав^^кби справа пішла належним ходом, не бачити б йому гонорару,— сім'я звернулася б до адвоката Пейрекава із бордоської колегії.

и

Тереза любить цей запах старих ридванів, запах прілої шкіри. Вона вже радіє з того, 'що забула цигарки,— їй так не хочеться палити в темряві. Ліхтарі освітлюють придорожні горби, узористе листя папороті, кореневища велетенських сосен. Тінь від карети, падаючи на купи каміння, прибирає химерних форм. Іноді повз них проїжджає візок, і мули самі звертають з дороги; візник, який добре здрімнув, навіть не поворухнеться. Терезі здається, що вона ніколи не добереться до Аржелуза: треба добру годину їхати на залізничну станцію в Нізан, а потім тягтися тією мотузянкою, яка зупиняється під кожним тином. Навіть із Сен-Клер, де вона зійде з поїзда, доведеться ще десять кілометрів трястися на підводі (дорога така погана, що жоден шофер не наважиться їхати по ній уночі). На кожному метрі цього шляху доля ще може змилосердитись і визволити її. Тереза піддалася цій омані. Вона зняла капелюшок, відкинула знеможену голову на шкіряне сидіння. Голова її хитається в такт, жінка розслаблює тіло і.повністю поринає в забуття. До сьогоднішнього вечора вона жила життям зацькованого звіра і тільки зараз, коли небезпека минула, стала відчувати, яка вона виснажена. Запалі щоки, загострені вилиці, спраглі губи й високе чоло,— он 'який вигляд у цієї жінки, приреченої на довічну самотність. А ще недавно її "чарівність "вважали непоборною. Вона властива всім людям, обличчя яких приховує глибокі страждання, спалахи внутрішнього болю, що його вони силкуються будь-що не показувати людям. Пірнувши в сидіння карети, яка котилася в темну гущавину лісу, молода жінка довго погладжує рукою схудле обличчя. Як зустріне її Бернар, фальшиве свідчення котрого врятувало її? Мабуть, він нічого не питатиме сьогодні... але завтра? Тереза заплющує очі, потім знову розплющує і придивляється, де вони зараз? Ах! Навіщо вгадувати? Навіщо загадувати наперед? Спати... Чому ж це вона не в ридвані? І ця людина за столом, покритим зеленою скатертиною... Слідчий!.. Знову він... Але ж він добре знає, що справу полагоджено. Хоч чомусь хитає головою: рішення про відсутність складу злочину винести не можна, з'явилися нові докази. Нові докази? Тереза відвертається, щоб ворог не бачив її перекошеного з жаху обличчя. "Порийтесь у своїй пам'яті— мадам. Чи ви, бува, нічого не забули, не приховали у внутрішній кишені старого плаща, який зодягаєте під час полювання на диких голубів?" Вона задихається. Не спускаючи очей з своєї жертви, слідчий кладе на стіл маленький пакуночок, запечатаний червоним сургучем. Тереза могла б сказати напам'ять формулу, яку він зачитує в'їдливим голосом:

хлороформ: 10 грамів, аконітин: 2 грами, дигіталіс: 20 сантиграмів.

Слідчий зареготав;.. Заскрипів тормоз. Тереза пробуджується й на повні груди хапає вологе повітря (це, мабуть, почався спуск до пересохлого потічка). Щось подібне було з нею колись у дитинстві: їй снилося, що вона через чиюсь помилку повинна була вдруге здавати іспит за початкову школу. І зараз пробудження принесло їй таку саму полегкість, як і тоді; тільки неясна тінь тривоги ще бентежить її душу, бо ухвала про припинення справи поки що не офіційна. "Але ж ти добре знаєш, що спершу її доводять до відома адвоката..."