В голосі діда чується безконечне презирство, і Тарас те відчуває.
— А які ж вони таки є?
— Та вони цілком на людей скидаються, ну тільки то люди, а то пани. Люди роблять на нивах, шиють кожухи, гнуть обіддя — одно слово, роблять усе. А пани нічого не роблять. Лежать до півдня, п’ють чай чи ще яку там юшку, у карти грають, танцюють і ще таке виробляють, що тобі й знати не треба. Люди бідують, не мають що їсти, не мають у що грішне тіло вгорнути, а у панів грошей без кінця, жеруть, як кабани у сажі. Напреться свинини чи ще там чого смашного, надудлиться наливки самої кращої, не виробиться, не витрудиться — і починає казитися з жиру. Ще у нас, хвалити Бога, хоч нема двора у селі. А там, де двір є — могила!
— А що ж там робиться, дідусю?
— Бог з ним. Не треба тобі знати. Виростеш — довідаєшся.
І нараз дід Іван розреготався.
— Чого ви, дідусю?
— Та це я згадав... До нашого пана ото колись приїхала родичка якась аж із столиці. Здоро-ова! Така дебелюща, що я й не бачив таких. Так дівчата розказували, — сіла вона у крісло. А крісло — чи воно благеньке було, чи пані вже така преважуча — ну, тільки днище випало й пані провалилася туди й застряла. Хоче встати, а крісло причепилося ззаду й ніяк вона з нього не вилізе. Кричить, як свиня недорізана!
— Прибігли дівчата рятувати. Як глянуть, — ох, лишечко! Регіт розбирає, а тут і усміхнутись ніззя. Аж губи собі кусають дівчата! Одна не видержала й
приснула зо сміху — так було їй потім.
— А що ж їй було, дідусю?
— Вихлостали, не що. А другий раз так іще лучне трапилося. Пішла та пані на проходку у сад. А там ярок не ярок, ну так проваллячко єсть і через нього місток. Місточок був старенький, тож як ступила на нього бариня, то так і провалилася до половини. Верещить уп’ять — іще дужче!..
— А в тім ярку люди копали. Глянуть уверх, а там голі ноги чиїсь дебелі теліпаються. Та здорові, як жлукта! Свят-свят-свят! Мара!..
Дід реготав.
Не пояснішало в голові у Тараса — так він і не взнав, що таке пан.
Але життя скоро показало. І то так показало, що зосталося того вражіння на весь вік.
XXXIV
Явився той же самий "сухоперний" і велів батькові їхати під хуру.
— Посуд якийсь чи що везуть. Хурщики їдуть далі, а ти візьмеш із шляху хуру й доставиш до Вільшаної.
Як так, то й так. Дядько Григорій поїхав на ніч, узяв хуру, а на другий день, їдучи мимо, зупинився коло хати — попоїсти.
Почувши, що батько їде до Вільшаної, Тарас в одну душу — щоб і його взяти. Та так пристав, так причепився, що батько не знав, що й робити. Він бо не знав Тарасових сокровенних думок — що Тарас сподівається у Вільшаній побачити пана! Хоч не бачив залізних стовпів, так пана побачить.
Батько не хотів був брати, але як і завжди, вступилася мати.
— Ти ж сьогодня вертаєш?
— Сьогодня.
— Ну, то й візьми — нехай дитина проїздиться.
Батько згодився. Поїхали.
Тарас на сьомому небі. Щохвилини звертається до батька: а то що? А то навіщо? А ця дорога куди? А як он той ліс називається?
Батько, видимо, в доброму настрої, бо охоче відповідав, а не одмовчувався, як звичайно.
— А он і Вільшана. Бачиш?
Тарас глянув. Він був уже раз у Вільшаній — ото на ярмарку. Але тоді Вільшана була для нього тільки містечком. А тепер це ж місце, де живе сам п а н! А що як він стане нараз перед возом, висо-окий, як дзвіниця! Та як ревне: "Ати хтотакий?"
Тарас притих.
Ось розпочався довгий паркан панської садиби. Проти базарної площі за парканом домики, домики, домики. Цікаво Тарасові, що то за хатки, але він уже не питається. Та й батько якось споважнів і похмурився. Наближення до пана завжди може стати небезпекою. Все одно, як до скаженої собаки: може вона й не вкусить, а все ж краще, як далі.
Величезні ворота серед кам’яних стовпів. Таких воріт зроду не бачив Тарас, і душа малої дикої людини наповнилася трепетом перед обличчям невідомого й невидимого бога, ім’я якому пан!
В’їхали у двір — а Тарасові здалося, що в церкву. Розчищені доріжки, посилані піском; квітки, що таких Тарас і не бачив зроду; ніжна зелена трава.
Халабудка якась височенька, одкрита з усіх боків, а в ній велика позолочувана клітка, а в клітці птиця дивовижна, а на птиці пір’я: і зелене, яку ракші, і синє, як у зимородка, і жовте, як у вивільги, і всяке.
Тарас вилупив на неї очі й роззявив рота. А воно як крикне: "Дуррак!" ...
Тарас ізлякався й заховався за батька.
А будинок який здоровенний!.. Куди більший церкви!.. І білий весь. Вікна здорові та багато. Тарас почув себе прибитим і, ледве шепочучи, сказав:
— Тату... ходімте додому.
Але батько не відповідав. Поглянув на нього Тарас, а в батька лице суворе, губи стулені. Шапку зняв.
З дому вийшов якийсь високий худий чоловік. Та чудний!.. Губи голі й трошки підборіддя голеного, а по боках довгі шматки бороди рудої. Лице жовте, у зморшках. Пальці довгі.
Спитав батька, що привіз і звідки. Батько відповів.
— А-а!.. Знаю. Зараз.
Неспішною ходою пішов до будинку. На ходу крикнув щось. На цей вигук повибігали відкілясь парубчаки, усі в однаковій одежі. Стали коло воза, але нічого не кажуть.
Стояли так усі мовчки довгенько. Аж нараз двері в будинку широко розчинилися й з них вийшов, дрібненько ступаючи, старичок.
На голові у нього була якась чудернацька шапочка, на ногах м’які чоботи. Одягнений був у якусь свиту не свиту, а хто його знає й що: довге, широке, рукава, як у попа в рясі.
— А-а! Пасуда, пасуда, пасуда!.. Харашо-о!.. Пасуда, пасуда...
Коли Тарас глянув на всіх присутніх, то з виразу їх поштиво-закам’янілих облич догадався, що це й єсть сам пан
Так оце й пан?!. А миршаве! А паскудне! Губа труситься спідня. Це як би хто з наших парубків двинув раз, так тільки б гегнув!
Але разом з тим Тарас чув якийсь острах коло цієї особи, котра до того ще й говорила незрозумілі слова: "дапасу... дапасу... дапасу"...
Парубчаки, що стояли доокола, кинулися розв’язувати воза. Під шкірами були дощані скрині. Поздіймали з них віка — солома. А в соломі тарілки, якісь горщички. їх виймають і ставлять на землю, а пан прицмокує губами й тре сухі рученята.
Але от одна розбита тарілка... друга... Потім горщичок розхряпаний... Потім велика тарілка довга вищерблена...