— Зашем тругім расом? Немношко шнапс, немношко кушай — і нішефо!
— Попоїсти? О, тоді добре! І горілки дам, і попоїсти дам — тільки віддайте, ради Бога, за три копи!
— Допре, допре — віттаю.
Катерина побожно взяла чарівний медикамент, загорнула в ганчірочку й сховала під образи.
Дістала загорьовані свої мідяки із скрині, розплатилася. Попросила венгерця за стіл, дістала із шафи осьмикутну мальовану пляшку, з печі витягла пироги з сиром, борщ, внесла сметани, поклала венгерцеві на коліна чистий вишиваний рушник.
Венгерець хоч і просив тільки чарочку, але хиляв добре, отже під кінець частування таки добре підвеселився. Говорив без кінця, але Тарас нічого не розбирав — дуже вже по-чудному говорив цей чужак. Тарас навіть спитав матері по відході венгерця.
— Ма!.. А що то він усе говорив?
— А хто й зна, сину...
— А як же ви з ним балакали?
— Та так і балакала: що допойму, що догадаюся, а що просто так мимо вух пропустю.
Коли увечері прийшов дід Іван, похвалилася Катерина й йому, що тепер уже все гаразд, мала скоро буде здоровою.
-Той зна, — роздумливо говорив дід, покурюючи люльку. — Є, кажуть, такі дохтори, що можуть усяку хворобу пользовать, ну тільки де ж їх шукать? Вони по великих містах живуть і з панами діло мають. А наш брат більше на Бога надіється та на святу водичку. Вона, чуєш, від усього помага: і від різачки у пупі, і як ногу вивернув... А попові помага від порожньої кишені. І здорово помага! Лучче всякої семибратньої крові.
Позіхав. Казав, що не виспався: уюнів ходив уранці ловити.
— Нічого собі, гарні оюнці. А як торік узимку — чуєш, Тарасе? — пішов я трусити верші. А торба у мене дірава: що покладу, а вони й повилазять; що покладу, а вони й повилазять. Так я розсердився та й висипав їх на льод. Та вже як подубіли на льоду — тоді аж забрав у торбу.
— А хіба у воді тепліше, як на льоду?
— Аякже! Ну да тепліше. Від води взимку аж пара йде — бачив? Так ти, Катерино, не журися. Поможе ота кров — добре, а не поможе — нічого не поробиш.
Дід не сидів довго, скоро пішов. Але жалів потім, бо саме сват Бойко із Моринець прийшов, Катеринин батько.
Він теж радив не журитися. Видно народня філософія виробила вже певний круг дозволених почувань, і журба трохи більшої міри в той круг не входила.
— Від неї серце сушиться й кров останавлюіцця...
Ще казав старий Яким, що не знати — може, з оцією сліпою дівчиною й щастя прийшло до хати.
— Бо щастя — це така штука, що не вгадаєш у чому воно. Є, правда, такі люди, що знають. Він бачить по людині чи по скотині, хто щасливий, а хто ні —ну, нам цього не дано.
Розповів цілу легенду про людину, яка бачила людське щастя під усякими формами. Катерина слухала уважно й думала — а може, справді?
XXXIII
Але щось не приходило щастя до хати Шевченків, і сумно якось у ній жилося.
Найвеселіші — то Тарас і Орина. Катря вже ділить сум батьків, а Микита так той усе старається показати за байбардзо. Взагалі він задається. Оце їздив сам під хуру, так тепер і не приступай до нього: "поборені", "завертні", "орчик", "рептюх" і сила всяких інших спеціальних термінів так і сипляться у нього з язика.
Мати вічно в клопоті, вічно в нужді — і вічно в тузі. Приходить празник, хочеться ж і до людей піти, погомоніти, а в чому вийдеш? Роки підійшли тяжкі, з одежі вибилися чисто. То сяде Катерина коло вікна, підіпреться рукою й дивиться, як люди повбиралися та йдуть одне до одного: ті до кумів, ті до сватів, ті так до знайомих...
— Мамо! Чого ви сидите? Мамо!.. Чого ви плачете?
— Та нічого, сину, то я так...
Батько вічно похмурий, неговіркий. От лежить, тяжко йому встати занедужилося щось. А вставати треба, бо ще вчора "сухоперний" приходив. Це прикажчика так прозвали. Бо він носив якийсь чудний сюртук і називав його "сухоперним".
— Ей, Ригорій! Завтра зранку копати канаву на казну!
Дядько Григорій тільки махне рукою — знаємо ми вашу казну. Але йти треба, хоч і недужиться.
— А ви не йдіть, тату, — пропонує Тарас.
— Як би ж твій батько та не був кріпак.
— Чому кріпак?
— Відчепись. Виростеш — сам довідаєшся.
Тату! А що то казав отой чоловік, що води заходив напитися: "Ми споконвіку, казав, у козацтві?"
— Отож не кріпаки й єсть, а козаки. То ще здавна повелося, не за нашу пам’ять. Которі на війну ходили — називалися козаки. І вони вже не правили панської роботи. А які не ходили на війну, ті попали у кріпаки.
— А ви підіть на війну, тату.
— Грицю... А мо’ б ти таки й не пішов? — вставляють мати.
-1 що ти ото мелеш? І як же би я не пішов, коли сам пан велів!
Пан!.. Це було якесь магічне слово. "Пан хоче", "пан не хоче", "пан сказав", "пан не звелів" — і це був закон. Це було щось більше навіть, ніж Бог. З Богом іще можна якось боротися.
Бог посилає дощ — можна сховатися під повітку; бог посилає мороз — можна тепло одягтися і т.д. Але проти пана, проти його волі йти було ніяк.
А самого пана в той же самий час ніколи не ви,цко — проявляється тільки його воля. І це дивно. Он у діда Семиїласа є садок. Його, Семиїласова , воля
— щоб парубки не крали яблук. А воля парубків — власне ті яблука красти. Семигласові не досить самої волі, а треба й власної наявності при акті покражі. Окрім наявності, треба мати коляку в руках — тоді тільки Семиїласова воля зможе проявитися.
А пан сам зостається незримий, а воля його проявляється. Та ще як!
Тарасові дуже цікаво було побачити пана — який він єсть? Мабуть, висо-окий-високий, бо в нього руки довжелезні. Це раз чув Тарас, як два дядьки балакали. Один каже: "Втечу, їй-бо, втечу". А другий каже: "І куди ти втечеш? Де сховаєшся? У нашого пана руки довгі".
Тарас старається уявити собі найдовші руки. Ну, от як я сховаюся у погріб
— достануть? — Достануть! — А як у ярок сховаюся — достануть? — Достануть! А як на горище?
І з оцими, як і з усіма іншими сумнівами біжить Тарас до діда.
— Дідусю! Що воно таке — пани?
Дідусь поглянув на онука — невже, мовляв, і тобі вже прийшла пора панів знати? Потім, помовчавши трохи, сказав:
— Пани, це як би тобі сказать. Усяку комашку, усяку мушку Бог создав на щось, воно якусь користь чоловікові приносить. А от навіщо він панів сотворив — так я, Їй-Богу, не знаю. Воно, може, й не наше діло у господні справи мішатися, ну тільки я б, на Боговім місці будучи, такого паскудства не творив би.