Тарасик

Сторінка 247 з 247

Хоткевич Гнат

— Но-о, ти-и! Я тобі дам кусаться!..

Тарас підійшов і спитав дядька. Той наче трохи здивувався.

— До главноуправляючого? Та тебе ж не допустять.

— Як не допустять?

Тарасові було чужим це поняття. Коли йому було треба бачити діда Йвана — він ішов до діда Ивана, треба бачити батюшку — йшов до батюшки. Що ще означає — "не допустять"?

Конюх пояснював, що просто не пустять і квит.

— А як мені треба?

Мало чого треба? Може, тобі й самого пана треба, але хто ж тебе допустить? А навіщо тобі управляючий?..

Тарас поостерігся казати навіщо — мало що може статися.

— Та мені діло єсть...

— Я знаю, що діло єсть, але яке? Може, яке мале діло, то й без управляючого можна обійтись.

Тарас вагався. Дядько це помітив.

— Як не хочеш говорити, то й не кажи, ну, тільки навряд, щоб тебе до управляючого допустили. Може б, ти краще з Димовським поговорив, той простіший. А знаєш, що я тобі посовітую? Оце зараз вони вийдуть обоє, так ти попробуй підійти або до того, або до того.

— Спасибі, дядечку.

Ждати довелося недовго. З дверей будинку вийшло троє панів. Щось розмовляючи, вони наближалися до Тараса. Конюх шепнув.

— Отой що посередині... у білому... — побіг підтюпцем, держучи коня за вузду.

Хто то був у білому — чи сам управляючий, чи його помічник, Тарас не знав, ті й взагалі він зараз був не при собі. У вухах шуміло, серце билося немилосердно. Треба було йти, а ноги не слухалися, й весь він наче омлів. Коліна підгиналися, коли він ішов отих двадцять кроків, і йому здавалося, що він іде їх безконечно.

Ось підійшов... Що роблять панам, коли їх зустрічають? Куди їх цілують?..

Пан стояв задом, коли Тарас підійшов до нього і поклонився. Хотів щось сказати, але слова не йшли з горла. Він іще раз поклонився.

Один з панів побачив ті поклони і спитав каліченою російщиною:

— Що тібє, мальчік, нужно?

Тарас пізнав — це був Штанько. Отой самий, що'басував у батюшки на Різдво. Пізнав і Штанько Тараса.

— Глянь! Це ти, хлопче! Це тебе отець Григорій прислав? Що ж там? Як Ксенія Прокопівна?..

Обернувся й другий пан.

У отца Грігорія? То тен... як сен назива... а тен... єще дзяд у нєго Іван, хайдомака стари...

— Грушівський ?

— То дзяд, а он... як же то у д’ябла?..

— Шевченко?

— Ото-то-то-то! Шефченько! Пане жондцо! — звернувся Димовський (то був він) до третього пана. — Ото тен Шефченько, о ктурем мялем защит довесць до вядома пана.

Дмитренко (це був головноуправляючий) півобернувся, одну секунду недбало подивився на хлопця і знов обернувся до коня.

— Віддайте його на поварню. Старий скаржився, що помочі йому нема. Дем’яне! Та ти дужче біжи. Клюсом! Клюсом!..

— Ходзь, хлопче, за мною, — сказав Димовський і пішов. Тарас нічого не розумів, що це з ним робиться. Димовський обернувся.

— Але я до цебє мувє! Ходзь за мною! — в голосі його почулися нетерпеливі, панські, приказуючі нотки.

І Тарас почув себе, наче загнузданий кінь, як прив’язаний пес. Ці нотки панського голосу... Він не чув їх іще ніколи сам, але всі його предки, всі, скільки їх не було до найдальших віків, усі чули ті нотки, тисячі, міліони разів і звикли повинуватись при тих звуках. І цю необхідність покори передали в кров Тарасові — і він не міг. Не міг нічого сказати, не міг опротестувати — не міг не покоритися!

Десь провалився Іваненко, десь провалилося малярство, книжки, будучність, спокій, розвиток — провалилося все! Нічого не зосталось! Зостався тільки цей наказ в напружених нотках панського голосу і молодий раб.

Кінець першої книги.