— Не то що, сказать, недостойні, а нас же багато. Ти ж щитай, що нас коло триста душ було двірні самої. З кожним не націлуєшся. Ех, життя було-о!.. Розкоша какая! А тепер... Он, дивись!
Мимо проходив якийсь чоловік у свиті. Старичок показав на нього пальцем і скрутно сказав:
— Он іде лакей. Хіба це лакей? Чи йому ж хіба у свиті буть? Коли ти лакей, так від тебе повинен блиск бить, ясность іти на сто верстов! Потому ти не для себе одягаєшся, а честь свого пана держиш. Так я понімаю! А він — у свиті... Ех! Воістину пропала слава.
Дід Іван перебив словоохочого старичка запитом, де живе Димовський. Той вказав.
Чистенькі сходи, в сінцях половичок, об який дід довго витирав ноги.
— Кто та-ам? — почувся зсередини голос. А що дід не обізвався, то з дверей виглянула голова. Це був сам пан Димовський, помічник головного управителя дібр Енгельгардтових.
— А-а! Як сє маш, стари? Прошен до халупи.
Дід входив, хрестився й клав на стіл паляничку.
— О, ти з хлєбем? Дзенькує, дзенькує. А я твоє бути і тераз єще ношен. Сядай, стари. Нєлішек вудкі хцеш? Е, Міхалку! Пшинєсь но нам парен кєлішкуф і цось заєсць.
Димовський був чоловік привітний і не корчив із себе великого пана. Дід розказав йому свою біду і просив за Тараса.
— Ілє, повядаш, ма лят?
— Тринадцять.
— Тшинасьці лят і єще ніц не робі? О!.. То ви там в своєї Кірілуфце жицє як у Бога за држвямі, як маме кохам! Тшеба, тшеба там яконсь ревізієн зробіць.
— Та я б просив, щоб ви його до якої роботи. Тільки я б не хотів, щоб до плуга.
— Добрже! Я теж мислєн, жеби до якєго жемьосла. А гдає ж он, тен твуй... як го?
— Тарас.
— А Тарас, Тарас — гдає он? Тутей?
— Та ні... Він зараз у Хлипнівці.
— В Хлилнюфце? А цу ж он там робі?
— Та багато говорить та мало слухать. Я вам його приведу.
— Добрже! Скончоне! Ну, цу ж стари? Жаль Гонти, цо? А ілє ти ляхуф заржнон в Гуманю, га? А сьвєнта кодня тобє сє нє сні, цо? — і потріпував діда по плечі.
— Так ви вже, будь ласка... Я вже до вас, як до батька рідного.
— Добрже, добрже! У мнє слово — то свєнта жеч. Як повєдзялем так і бендзє. Дід Іван пішов додому заспокоєний, щодо долі онука. Тепер треба його
самого дістати. Сьогодні вже багато хідні — нехай у наступну неділю. А, може, до того часу він і сам явиться.
ХЬІІ
А Тарас і не знав, що там уже десь ще раз рішилася його доля, і весело йшов до Вільшаної. Гарно йшлося, бо й на душі було гарно. Це ж він мав усе, що йому схотілося, усе про що тільки він міг марити. І малярство, і книжки, і розумна бесіда, і тепле людське відношення! Боже мій! Та звідки стільки щастя!
Стомлена, розсмикана душа хлопця відпочивала, примирялася з життям. Тарас і забув навіть, коли в минулому так гарно і так радісно було у нього на душі. Заспівав пісню — де й голос узявся!
На придорожнім дереві сиділо кілька галок. Підкрався до них тихенько та як свисне! І шапку кинув. Галки з криком знялися й полетіли, а Тарасова шапка зависла на гіллі.
Тарас розреготався — так йому чудно стало від того, що шапка он теліпається десь собі на гілляці, а він стоїть унизу та загляда.
Попробував збивати груддям — не збивається. Подряпався на дерево. Там сів верхи на гілляку, колихався й співав. Молодий голос розлягався далеко.
Дядько якийсь їхав возом. Аж став — так його зацікавила незвичайна подія. Дививсь, дививсь, а потім:
— Тю! Чого тебе виперла лиха година на дерев’яку? І верещить серед будня! Робити нічого? Погано тебе батько-мати вчать, — хльоснув коня й поїхав.
Тарас тільки кивнув головою знизу вверх. Це мені, дядьку, робити нічого? Ого!.. Мені, дядьку, стільки роботи, що тобі й не снилося!.. А цікаво знати: якби сів читати книжки й нічого більше не робив би, а тільки читав — чи поперечитував би усі книжки, які є на світі? А скажи ти мені на милость — чого ти сидиш на гілляці, як снігурик, а за ділом не йдеш? Ой, що то мені ще управляючий скаже! А що як?.. Та ні... не може того бути!
Але як не потішав себе Тарас, а коли увійшов до Вільшаної, серце почало сильно битися. Чогось було страшно...
От і панська садиба. Але що то на паркані? Тарас підійшов — і аж остовпів.
Скільки довгий паркан — весь був замальований сценами з мисливського життя. Та як!.. Коні, пси, люди — мов живі!.. У церквах на образах теж люди, але то ж святі, тому не диво, що вони були часом довші, часом тонші, ніж ми, грішні. А тут он доїжджий трубить у ріг, надув щоки — того й дивись, що ріг зареве!.. Сучка язик вивалила й піна капле — от-от загавкає!
Тарас ходив від групи до групи, від фігури до фігури й любувався. Спочатку загальне вражіння, потім деталі. Власне, його чарували найбільше оті виписані деталі. Копито — так це ж тобі копито! Курява он з-під коней — так аж світиться на сонці! Ой, Боже ж мій, як і гарно!.. І отаке на паркані малювати! Та його ж дощ мочить, дядько возом іде — грязюкою забризкає. Собачка підійде — ніжку
підніме... о-ой... І отаким добром пани покидькуються! Що його б... а вони...
Розмальований паркан відвернув трохи увагу Тараса від майбутньої бесіди з управляючим, але — треба ж іти. І як тільки сказав собі Тарас ці слова — зразу щез і паркан і очарування краси. Ним заволодів жах. Якби можна було обійтися без тої розмови, пішов би геть.
З трепетом сердешним ішов біля паркану. Перед ворітьми схвилювався до того, що мусів аж стати. Заплющив очі, мовби кидався з високої гори в прірву, і вступив у ворота.
Величезний двір — і ні душі в ньому. Куди йти? Кого питати? Ще більший страх обняв бідного хлопця. Куди йти? Кого питати?..
Була одна така хвилина, що хотів вдарити обома ногами й побігти пріч, але думка про малярство придала трохи відваги.
...Буду стояти й дожидати — може, хто вийде.
Ждати довелося недовго. Показався якийсь вихрастий хлопець, може, одних літ із Тарасом, може трохи старший. Тарас звернувся до нього.
— Скажіть, будь ласка, як пройти до головного управляючого?
Хлопець став, оглянув Тараса з голови до ніг, потім з ніг до голови, потім
ще раз з голови до ніг, пирснув сміхом і побіг далі.
Тарасові стало ніяково. Може, в одежі що помітив? Оглянув себе — наче нічого, все в порядку. Чого ж він засміявся?
Ждав далі. Відчинилися широкі ворота. Якийсь дядько вивів баского гнідого жеребця. Жеребець фиркав, підбивав задом, жартував, ніби намагаючися укусити.