Дід прищулив очі.
— А вам траплялося вже ловити його на крадіжці?
— Та поки що ні.
— Ну, так...
Це означало: ну, так нічого й язиком ляпать по-дурному.
— Ну втік, то й утік — ваше діло, а я тільки хотів тобі сказати, Йване, що хлопець росте по-дурному. От йому вже тринадцять літ, а він іще ні до чого неспособен і ніде собі місця не нагріє. У Павла жив — той і руки об нього оббив, бо такого лінюха, каже, й не бачив іще ніколи. У Микити жив — така сама історія. Пастухував — і пастух із нього ледачий. А роки йдуть. Пора б уже йому й за діло братися. Другі на його місці давно вже заробляють самі собі на хліб, а він і не думає. На що ж він надіється? Ну, от я содержав його стільки времені, як одежа, як обужа, а він узяв і пішов і все заніс. Ну що це — так і нужно? Тепер як він до мене прийде чи я його візьму? І як хто мене питатиме порекомендувати — чи я скажу: беріть, бо хлопець гарний? Отак і кожний. А воно й нехарашо.
Отець Григорій говорив назовні спокійно, по-пастирському, і дід Іван мусів признати, що в данім разі отець Григорій правий. Доводилося задуматись.
— Він так усе ладить, щоб його хтось содержував, щоб йому хтось усе приготовив, а хто це буде робити? Він же сирота, мусить понімать, що йому на видельці ніхто не подасть. Я це тобі по-доброму кажу — візьмись, поки не пізно, за нього зкрута, а то пропаде хлопець, зледачіє. От ти розсердився, що я про крадіжку сказав. Правда, він у мене не вкрай нічого, але як звикне ледацюжити, то що ж йому робити, як не красти? І приучиться! Спочатку бурячок, соняшника круг, копієчку, далі й до курочки й до карбованця недалеко, а там уже дорога широка — невелика штука й церкву обікрасти.
Дід мовчав. Отруїв його думку отець Григорій своїм брехливим співчуттям — і дід бачив уже свого онука справді на стезі обкрадателя церков.
— А куди ж він пішов від вас?
— А я звідки знай? Мене ж, кажу, не було вдома. Матушка каже, ніби до Хлипнівки чи що. На маляра, каже, хочу вчитися!
Отець Григорій сказав це ніби недбало, між іншим, але це теж була хворість, бо знав, що власне це найбільше виведе діда Івана з себе.
Дійсно, дід Іван аж об доли руками ляснув.
— От чортів хлопець! Прямо ж тобі в одну душу — малювати, та й малювати, та й малювати! Ну що ти з ним поробиш?
-1 я йому те ж саме казав, але що ж, як він не слухає. Тому й кажу я тобі, Йване — ой візьмись ти за діло зкрута, поки не пізно! Знаєш, як син матері казав: було б, мамо, бити тоді, як упоперек лавки лежав. А тепер, як уздовж простягся, пізно вже.
Задав задачу отець Григорій дідові! Цілий день ходив дід та все думав, переварював у своїй голові. Радитися ні з ким не звик, а воно, може, й не завадило б на цей раз.
І рішив Іван так. Піде він до панського двору й побалакає не з ким, як із самим Димовським. Він Димовського знає — шив йому мисливські чоботи. Нехай візьме Тараса до двору.
— Там його швидко виправлять. — Це тобі, брат, не Микита — своя рука... Там, брат...
І ні разу не прийшло дідові в голову, що, може, не треба ж зарані пхати жертву в пащу ненаситного звіра — все одно жертва не втече. Так отуманив діда отець Григорій.
У неділю дід причепурився, підперезався добре, узяв ціпок у руки, паляничку під пахву й пішов до Вільшаної.
Коли увійшов до панського двору — не впізнав його. Пам’ятав цей двір пишним, з клумбами квітів, шкляними зеркальними кулями, піском усипаними стежками. По двору тоді щохвилі шмигляли слуги, всі чисто вбрані; то під’їздили, то від’їздили екіпажі, швендяли пани, пані, панни, паничі. Чувся сміх, веселий гомін, звуки оркестри — життя било ключем.
Тепер нічого з того. Величезний двір був порожній і якась печать тління лежала на цьому живому ще, але засудженому на смерть місці. Двір заріс травою,-не весь правда, але трава була там, де її перед тим ніколи не бувало — і ця зелена травка, що служить символом надії й молодого життя на всьому світі, тут була символом смерті.
Клумби де-не-де зосталися, але якісь задрипані й на них сиротливо то там, то там стирчало по стебелині убогих жоржин та ще якогось дешевенького квіття. Видно нікому не було цікаво клопотати собі голову зовнішнім убранством, бо ніхто не знав, який буде завтра його день.
Справді, це було так. Пан на такій дорозі, що не сьогодні-завтра все може скінчитися, особливо при його видатній корпуленції, а що тоді? Невідомо, кому зостанеться маєток, невідомо, хто буде твоїм хазяїном, та чи й буде хто, бо, може, вилетиш "г кгеіезет" аж заторохтить.
Тлінням віяло від отих убогих клумб, від огорожі садка, на якій полупилася фарба, від закритих наглухо багатьох воріт стайні й каретної і від усього колись пишного панського двора.
Дід стояв, дивився на весь той занепад і якась ледве помітна усмішка задоволення блукала по його зарослому обличчі. От уже хвилин двадцять стоїть він серед двору — і ні одної душі навколо! А раніше? Хо-хо-хо...
Показався якийсь старичок. Дід Іван трохи навіть аж недбало поздоровкався:
— Здрастуйте! З неділею будьте здорові.
— Драстуйте й ви.
— Що ж це у вас?
— А що?
— А так пусто! Пропала слава?
Старичок покивав головою й сумно сказав:
— Ой пропала! Пропала слава! Пропала!..
І той був старий дід, і той був старий дід. І говорили вони одні й ті ж слова, але як по-різному ті слова звучали! В голосі діда Йвана чулося: "А що, чортові пани — догралися? Підождіть, сукини сини, ще й не того діждетесь!" А в голосі старого офіціаліста був справжній сум за минулою славою, пишнотою панських виїздів, ляскотом гарапників і морем розливанним густопсового поміщичого життя.
— Пропала, братець, слава, продала... Чи таке тут було? Ой-ой-ой! А тепер — нема!.. Нічого нема. Було, на Великдень збираємося всі у вихідній комнаті перед церквою. Виходить пан і всі підходять до нього христосуватися. Все по чину: спочатку старші служащі, потім менші.
-1 ото пан з усіма цілується?
Ну-у. Хіба то мисленно? Усі його в руку цілують, а він тільки киває головою. І яйце получають, крашанки. Камердинер і інші там, которі вищі, то їм сам пан із собственних рук дає по парі яєць, ну а наша братія вже від камердинера получає.
— Значить, недостойні...