Тарас глянув на пана — і не пізнав його. Рот розкрився, мов чорна яма, звідти виліз один жовтий зуб, бризкає слина, руки трясуться, а сам весь мов танцює.
Потім почав бігати по траві, битися тими схудлими руками по полах і викрикувати щось уже цілком незрозуміле.
— Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!.. Прапал сєрвіс!..
Це звучало зовсім так, як ото Микита вивчився десь заговору проти вовків: "Ти, вовче-сабартаче, песій сину, небораче!.. Іди собі на мученики, на бученики, дадуть тобі копервасу та блейвасу" і т.д.
Тарас глянув по людях усі зблідли й стояли мовчки. Глянув Тарас на батька, а у батька лице якесь аж наче сіре.
Та невже й батько боїться оцього паршивенького дідугана? Та батько як би схотів, так міг би його однією рукою аж на отой будинок білий закинути!
Але тут сталося щось уже зовсім незрозуміле. Пан затупотів на одному місці ніжками й запищав тонко:
— Роза-ак!.. На коню-ушню-у!.. Закатіть єму двєсті!..
І нараз ті парубчаки, що розв’язували хуру, кинулися до батька й обліпили його, як мухи, наче боячись, що батько чи втече чи битиме їх тут усіх на купу.
У батька губи білі-білі. Він злегка отруснувся від тих парубків і ступив крок до пана.
— Пане!.. Я ж не віз цієї хури... Я ж прийняв її в інших хурщиків... Яку мені дали, таку я й привіз.
Але пан і не чув, і не слухав нічого. Він пищав і бризкав спиною. Батько махнув рукою — і парубчаки повели його кудись. Тарас крикнув:
— Тату! Куди ви? — але батько, весь обліплений парубками, йшов, понуривши голову, й не обзивався.
Тарас заплакав і біг іззаду, але наближатися боявся, бо думав, що тоді парубки й його так ізхоплять.
Те, що побачив Тарас далі, помішало йому все в голові.
З батька, з людини, яку Тарас мало того що любив, але звик і шанувати, як щось високе, щось сильне, богате на розум; з батька, що його так же само шанувала мати, слухалася кожного його слова; з батька, що його поважали сусіди й приходили у свято послухати Четьїх Міней або й так розумної бесіди — з цього батька головусі парубчаки зірвали штани, поклали на якусь широку лаву; один парубок сів на голову, другий на ноги, а ще двоє взяли наготовлені у великій купі різки й, ставши по обидва боки, почали бити батька по голому тілу.
Тарас одразу наче очманів. Присів, перекосив рота, вибалушив збезумілі
041.. . Але потім зірвався, кинувся до парубків і, кричучи несамовито, почав їх бити своїми дрібними кулачатами.
Один з парубків відштовхнув Тараса навідля ліктем і попав у зуби. Другий вискочив із товпи, схопив Тараса за вуха й сильно смикав. Потім підійшов іще один, ухопив хлопця під паху, дуже придавивши голову.
Тарас бив ногами, руками, потім рвонув зубами. Парубок скрикнув і шваркнув Тараса об землю. Хлопець судорожно засовав ногами, якась піна пішла йому з рота, й він знепритомнів.
Прийшов до себе, коли щось тепле почало падати йому на лице. Одкрив
041.. . Над ним схилилося батькове обличчя... Батько плакав.
— Тарасику!.. Тарасику, — промовляв він зрідка, а сльози ще дужче капали й мочили Тарасові лице.
Сорочка й штанці на Тарасові були цілком мокрі — видимо його одливали водою. Чув слабість в усьому тілі. Повів очима й побачив, що він на возі, а віз стоїть серед поля.
— А пан?.. А пан де?..
— А будь він трижди проклят!.. Навіщо він тобі здався? Тарасові пригадалося вся страшна сцена знущання. Він ухопився за батька руками й заридав.
— Таточку, таточку — за віщо вони вас так?
— Ну, годі, вже годі... не плач... Що ж — пани. Вони завжди такі пани... Вони все такі — пани...
І в це слово "пани" він вкладав стільки ненависті, що це передалося й Тарасові. Правда, вона вже була в ньому, ця ненависть. З краплею молока матері вона входила в його кров, з піснею жалю, що неслася над вузенькими смугами поля, із сльозою і скаргою селянською несвідомо закладалася, мов зерно в осінню ріллю. І от цей випадок, звичайний випадок буднів кріпацького життя нараз збудив те сонне зерно і розпалив у маленькій душі великий полумінь ненависті до всякого гнобительства.
І стало того вогню потім на ціле Тарасове життя. І не загасили його ні мури Петропавлівської кріпості, ні безлюдні пустині оренбурзькі. І прозвучала та ненависть у великих словах, у великих заповітах усьому людству: коли є що ненавидіти на землі, то це насильство людини над людиною.
XXXV
На Тараса ця подія зробила більше вражіння, ніж можна було сподіватися. Він усе ходив задуманий, усе лащився до батька, мов би хотів отою дитячою своєю ласкою винагородити за велику кривду. Коли батькові було що треба, кидався стрімголов подати або принести — взагалі всім єством показував якусь максимальну прихильність, максимальну увагу. Аж батько це помітив і сказав жінці:
— Чудний наш Тарас якийсь. Інша дитина давно б уже забула, а він...
Мати це приймала по-своєму й навіть пробувала примирити Тарасову думку
з... кріпацтвом.
— Е, сину... Воно що й казать — погано у кріпацтві, але що поробиш? Думаєш на волі краще? Он старий Поставець. І одружитись удруге затявсь, і робив над силу — усе дбав, усе складав, щоб дочку викупить. Ну й викупив — так що ж? І ходить тепер бідна дівчина, як неприкаяна — усі дівчата її цураються. Наче своя — наче й чужа. Підійде до подруг, а вони від неї: "Ми ж тобі нерівня, кажуть. Ти вже відпроторилася від нас, нашої тяготи ділить не захотіла, наших болячок насердних не знаєш, нашої туги не збагнеш". Так і не хотять її приймати. "Не займайте її, кажуть: нехай порадується, через тин дивлячись, як ми хиляємось". Ну як бідній дівчині усе це слухати? А тут іще баби нагодяться та допікають. "А про матір свою забула? Що у приполі тебе з лану на панщині ізнайшовши прителющила. Де скоком, де боком, де підбігцем несла манівцями, то чагарником, то попідтинню, щоб люди не назирали. Побивалася, турбувалася, і душею може від того так скоро наложила, а ти он її труда відцуралася. Була б пропала малою, то хоч би Бог спас, янголом душечка полинула б на небо, а тепер попадешся чортові на волову шкуру". Та так бідну дівчину затуркають, що вона вже в тій волі не рада.
Тараса не заспокоюють материні слова. Образ великої ганьби, великого знущання над батьком застилав усе. Малі кулачата затискалися, а думка ходила коло... гайдамацтва.