Тарас вийшов із церкви. Як побачив те багатство — прямо остовпів! Безконечні зміни фарб, безконечна кількість сюжетів, залиті красками поля, золото вінців над головами святих, навіть задах оліфи, що йшов від цього картинного моря — все це розхвилювало Тараса до неможливості. Стояв, онімілий, перед блискучою панорамою й не пам’ятав навіть, де він.
Такого вражіння ще не мав у житті. Церква впливала колись багатством фарб і сюжетів, але то було давно. Тепер звик і любувався образами хіба іцо в якомусь особливому освітленні: от, наприклад, як сонце заходить і позолотить ореол над головою Андрія Первозванного.
Ходить Тарас від картини до картини зачарований. Там скачуть якісь генерали на конях з величезними шаблями в руках, а під ногами їх величезних коней то там, то там валяються маненькі турки чи французи — взагалі вороги, тут же їх повідрубувані голови, розбиті гармати, а на обрію горить ворожа фортеця.
А от сільська ідилія: пастушки й пастушки, а коло них баранчики в рожевих та голубих лентах. А от царі й правителі всього світу, а посередині найславніший, найсильніший, найсправжніший — руський царь...
А от картина — "Нынъ намъ благополучно царствующій император и его августейшее семейство". Рядом "Охота на оленя". Запрокинувши голову, мчиться в останньому пориві олень, а на ньому виснуть собаки, тече кров, а ззаду ще мчаться хортиг
Полювання на тигра, і таке ж точнісінько полювання на лева. Малоросіянка б’є палюгою свого чоловіка та ще й підписано: "Била жонка мужика за чуприну взявше".
Словом, розгубився Тарас. Не міг відірвати очей. Дома уже, мабуть, обідати сідають, а він не може одійти. Коробейник це помітив своїм гострим оком.
— Ей, пареньок! Покупаешь штоль? А не покупаешь, так оттоди, не мешай настоящему покупателю. Вот, я вижу, молодка хочет купить святова Георгія Победоносца. Гляди, как змею то придушил! Во’ работа! С нево кишки скоро вылезут, а ен давить, а ен давить! Покупай, молодка, не стесняйся. А ты, паренек, отойди по-хорошему. А то ведь я вашего брата знаю — сам из воров. Нужда вот только заставила иконки то продавать.
— А хіба красти краще? — викликає хто-небудь коробейника на дотепи.
— Дак вестимо што крашьче. Не горел, не болел, а сразу забогател. А с вами, хохлами, рази наживешь?
— Якби тобі погано з хахлами було, не теліпався б тільки світ до нашої Кирилівки. А то, бач, усе коло хахлів трешся. Руб на руб наживаєш, а ще й жалуєшся.
— Ех, ти мила-ай! Руб на руб... Это большие купцы так наживают — руб на руб. А нам ба господь ба посла ба хоть копеечку на копеечку нажить — и то бы мы Господа Бога благодарили. А то руб на руб. Нам бы, говорю, какую махонькую копеечку на копеечку нажить — и то бы... да... А ти, паренек, все-таки отойди от греха. Больно ты уж воззрился. Знаешь, как в евангелиии то говорится? "Аще око твое соблазняет тя — "изыми ево".
Тарас відійшов. Йому здалося, що всі на нього дивляться і кожен думає: оцей хлопець сирота, нема кому його навчити, то він справді може вкрасти якусь картину.
Почервоніло Тарасове лице від тої думки. З ним це буває. Варт йому уявити, що про нього можуть погано подумати — і він червоніє, мовби справді зробив який лихий вчинок.
Відійшов убік, але цілком піти не мав сили. Здалека дивився на образи.
Коли хто купував картину і ніс із собою, Тарасові було боляче, мовби це ущербили від його власного багатства.
Оце й він же міг би купити собі картину або дві, якби батько були живі. Підійшов би до них: "Тату! А дайте мені п’ятака або два!" — "А нащо тобі, сину?" — "Хочу купити собі картини". — "Ну, на".
Правда, може, діалог відбувся б не в цілком такій формі, і закінчився б фразою "не вигадуй чорти-батька зна чого", але ніщо не мішало тепер Тарасові всякі діалоги уявляти собі в якій завгодно формі. Взагалі, якби тато були живі, все було б інакше.
А яку б я купив, коли б у мене були гроші?
Отого генерала на коні... Ні, оту Варвару на великім образі, а довкола маненькі образки, як її мучать. Або краще війну, або Та я б їх усі закупив, коли б тільки гроші.
Стій... Та ти ж служиш? — Служу... Мають тобі за службу платити? —Здається мають... — А дістав ти коли хоч копійку? — Ні... — Ні, от тобі й гроші.
Ця думка здалася Тарасові дуже простою, дуже логічною, а головне —стільки здійснимою, що він почав оглядатися й шукати очима батюшки. Йому здавалося, що батюшка мусить стояти вже тут і в простягненій руці тримати гроші.
Батюшки не було. Певне він вийшов із церкви не через головний вхід, а через хвіртку в ограді. Тарас помчався й собі в ограду.
XXXIV
Батюшка стояв і розмовляв із титарем.
Коли б Тарас хоч хвилинку подумав, то він, може, й догадався б, що підходити до батюшки дід час розмови не цілком зручно. Але Тарас дуже біг, зрадів, що наздогнав, і одразу бахнув:
— Давайте гроші!
Отак і сказав. Не то щоб: "Прошу дати" чи там як, а просто: "Давайте гроші!"
Здивовано поглянув на хлопця титар, здивовано поглянув на хлопця й отець Григорій. Він подумав собі, що це матушка послала по гроші для якоїсь хазяйської потреби.
— Які гроші?
— Мої! Що я у вас заслужив!
Лице отця Григорія посіріло. Йому загалом було б неловко, якби Тарас почав домагатися платні за роботу, але отак, серед дороги, а головне — перед титарем! Що він подумає, оцей статечний серйозний чоловік, про свого пастиря?
І жорстким голосом, мовби їжаковою шкірою дряпаючи по голому тілові, отець Григорій сказав:
— Хіба ти не бачиш, що я занятий? Хіба ти не бачиш, що я балакаю з паном титарем? (Умисне звеличав — маслом каші не зіпсуєш). Отак серед дороги грошей не просять. Іди додому, там я з тобою поговорю.
Тарас став, як у воду опущений. Тепер тільки зрозумів, як негречно й нетактовно поступив.
Але ця соромливість тривала одну хвилину. В наступну в нім прокинувся пастух.
"На дорозі? А хіба що, як на дорозі? А ти б у кімнаті закликав би коли та й сказав: "Чорте-бісе! Може, тобі грошей треба?" Вам не нагадай, ідоловим шкуролупам, так ви й захарлати ладні".
Нічого з того Тарас не сказав голосно, але в голові те промайнуло все. Він ішов услід, розпалюючи себе грубими фразами та вдаючи з себе відчайдушного, на все готового парубіяку.