Коло хвіртки батюшка й титар зупинилися, договорили ще трохи. Потім титар поцілував батюшку в руку й вернувся, а батюшка пройшов у хвіртку й замкнув її за собою.
Хвіртка завжди стояла на запорі, це правда, але зараз Тарас відчув це замкнення хвіртки перед носом, як образу. "Це він навмисне, чорт гривастий, щоб я обходив далеко". І пішов кругом, вулицею.
Коли увійшов до передпокою, зупинився. Чув обурений голос отця Григорія.
— Це він так роззухвалиться, що скоро і в вівтар до мене за грошима полізе! Та й які гроші? Що у нас — договір був чи що? Чи ми контракта з ним у нотаріуса писали? А може, він робітник повний? Хлопець та ще до того й ледачий. Я його обув, одяг, а він — гроші!.. Та ще при титереві! Чоловік іще ладен подумати, що ми наймитові нічого не платимо.
— Та таки ж і не платимо, — тихим голосом обзивається матушка.
— Як то не платимо?
— А скільки ж ви йому заплатили?
— М-м... Я, правда, ще нічого не заплатив, але ж заплачу!
А скільки ж ви, господинку, йому положите? — так само тихо питала матушка.
— А скільки ж йому? Він не цілий парубок... я його одягнув, обув...
— То само собою. А скільки таки ви йому положите?
— Ну, скільки? Ну, два рублі.
— На рік?
— Не на місяць же.
— Асігнаціями?
— А то ж срібними?
Мало, господинку... Він же для нас працює, їздить і з нами, і з Ясем, дорогами побивається. І худібки доглядає, і дровець урубає, і в грубі запалить, і куди треба збігає... Ні, два рублі на асігнації мало, господинку.
Але на отця Григорія напав гедзь.
— А більше я не дам!.. Не дам — і годі об тім говорити. А щоб він знав, як між людьми жити й де й з ким як говорити — я віддам ті гроші Микиті. Він старший брат, він йому замість батька й він знатиме краще, куди ті гроші повернути.
Цього вже не міг стерпіти Тарас.
Раптом одчинив двері, вскочив у хату й, задихаючися, белькотів.
— Я не хочу... а я заробив... мені... в мене... я хочу...
Отець Григорій був роздратований. Цей Тарас наважився сьогодні виводити його із себе.
— Як ти смів до хати входити без спросу? Тебе кликали сюди? Тебе звали? Марш до кухні!
Чекайте, господинку, — тихо сказала матушка, і лагідним, але якимось владним рухом одхилила чоловіка вбік.
І диво! Отець Григорій не обурився, не відштовхнув жінку, а уступився і, відвернувшися до вікна, почав нервово барабанити пальцями до підвіконні.
— Що з тобою, Тарасе? Чого ти такий? Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші? І куди ти їх хочеш витратити?
Якби говорив і далі сам отець Григорій, хто його знає, до чого б воно дійшло. Отець Григорій був роздратований, а Тарас просто не знав, що з ним робиться, і, може, закипіла б у нім кров. Батюшка виганяв би його з хати, а Тарас би не йшов і кричав: "Віддай мені моє! Чорти патлаті!.. Любите на чужих спинах виїздити!" Батюшка ухопив би наймита за чуба, а наймит батюшку за патли —всяко могло бути, але лагідний запит матушки все це перевернув.
Тарас зніяковів. Справді — і чого це він так раптом? Заслужив, ну й заслужив, не пропадуть. Треба грошей — прийшов, попросив як слід, по-людському — ну не так же, що мало за рясу не хапав батюшку на вулиці.
Тарас соромливо похилив голову.
— Я... я хотів... там на ограді... прийшов отой...
Безладно говорив Тарас, що приїхав корабейник, привіз багато чудових картин. Тарас не хоче втратити такої нагоди й хоче купити собі генерала... або війну... або...
Матушка уважно слухала. Частину зрозуміла, решту догадалася. Погладила хлопця по голові — і цей рух до кінця обеззброїв Тараса. Він замалим не заплакав.
— От бачиш, Тарасе... Гроші тобі, як я бачу, не так уже й потрібні, а ти приступив до батюшки прямо як з ножем. Не сказав дома, не сказав загодя. Хіба ти думаєш, що у попів так гроші купами й лежать, що коли захотів —стільки й узяв, скільки захотів? Чи попи самі їх роблять? Може ж, і так бути, що нема. Ну от нема й квит! Буває ж так? От ти живеш у нас скільки, то сам же бачив, що сидимо іноді без копійки. Добре, що хазяйство держить, а то б..
Отже коли треба грошей, так треба зарані говорити. І треба сказати, скільки тобі й куди вони тобі потрібні. Бо ти ж малий, ми не можемо тобі всіх грошей на руки давати, бо ти їх можеш прогайнувати. От і зараз. Ти хочеш свої гроші витратити на дурницю, без якої можна обійтись. Ну чи тобі ж купувати картини? Де ти їх дівати будеш? Он у нас своя хата, стіни та й то...
— Я собі скриньку зроблю...
— Ну що з того, що скриньку? До скриньки сорочку треба покласти, шапку, а не картини. Кинь лучче ти оті всі свої дурниці та піди перепроси батюшку, що ти більше так не будеш робити.
— Я не нуждаюся в його перепрошеннях! — кинув, не обертаючися, отець Григорій.
— Матушечко! — оказав Тарас і в голосі його почулися сльози. — Матушечко!.. Дайте мені, ради Христа, мої гроші — я куплю на них картин.
І щось таке почула матушка в голосі хлопця, що як не дивним було для неї подібне бажання, як не протирічило всьому укладу її мислі, вона зрозуміла, що не дати грошей Тарасові — це буде жорстоко.
— Скільки ж тобі дати?
Усі! Усі як єсть!
Матушка посміхнулася.
— Ні, Тарасе, так не годиться. А завтра прийде інший коробейник, принесе ще луччі картини, а в тебе вже не буде за що купити...
Сама того не знаючи, матушка потрапила на могутній аргумент. Справді,
а що як завтра... І Тарас, похиливши голову, сказав:
То дайте, скільки там...
— А по чому ж вони, оті твої картини?
— По три й по п’ять.
— Та й дорогі ж які!.. Дайте вже йому, господинку, коли ласка ваша, хоч на картину. Нехай вже...
— Матушечко! — з поривом кинувся Тарас. — Дайте хоч на п’ять!
— Дурнику! Та тобі ж гроші пригодяться на що путнє! Сам не радий будеш, що потратив на кат знащо!..
Але Тарас так благав, що матушка не могла встоятися й почала просити отця Григорія, щоб дав яку більшу суму.
— Про мене нехай хоч і всі бере! — сердито кинув отець Григорій і пішов до свого покою, грюкнувши дверима. Матушка за ним, а Тарас зостався і не знав, чи йому чекати, чи вже всьому кінець.
Його почала бити нетерплячка. Почало здаватися, що коло коробейника непробитна товпа, всі спішать купити собі по п’ять картин, коробейник не встигає задовольняти всіх вимог і от зараз, у цю хвилину, він продає останню картину.