І це все до такої міри було відчутне, до такої міри реальне, що Тарас оглядав свої руки, як той, хто вбрав на себе дорогу й незвичну одіж. Що це? Звідкіля це? І радісно якось було й тривожно.
Цілий день працював Тарас із подвоєною енергією, в якомусь захопленні. Йому здавалося, що він повинен надмірно уважно й щиро робити — нехай знають!
І ще щось дивне таке почував. Мов оце — працює : ласку комусь тим робить. Мов нагороджує когось недостойного. "Ви он як, а я он як!"
І робив за двох. Не оминуло це уваги отця Григорія, але він приписав це скуткуванню своїх наук. Ні, воно таки добре, як нагримати як слід.
Двері в поповому будинку й не зачинялися. Почувши про новину, хазяйки мало не всього села почали приходити з поздоровленнями. А що закон велів приходити не з порожніми руками, то баби несли, хто що міг: та хліб, та курку, та яєць. Яка бідніша, так хоч у хусточці пшениці чи зерна, яке там трапиться, принесе — аби не з порожніми руками.
За звичаєм, приймати те все повинен батюшка, але отець Григорій не схотів і доручив це діло Тарасові. Отже, Тарас приймав, від бабів приноси, Тарас дякував, Тарас частував бабів горілкою. Баби шепотілися між собою, що який же таки наш батюшка гордий.
— Ми ж не з порожніми руками прийшли. Не кому ж, як йому користь, а він сам і чарки горілки не підніс, спасибі не сказав.
— Це якби знаття, так і не прийшла б...
— Чого там? Закон законом.
— Та й не батюшка ж обродинився.
Тарас використовує кожну хвилину, щоб забігти в кімнату матушки. Прийде, постоїть і піде... А лице його аж наче світиться... А раз насмілився й підійшов до жінки.
— Чи не треба вам чого, матушко?
Матушка зрозуміла почуття, яке керувало хлопцем, і ласкаво кивнула головою.
— Спасибі, Тарасику... Мені нічого не треба.
А потім жаль їй стало хлопця й вона додала:
— Хіба дай водиці напитися...
Тарас метнувся й приніс таку кружку, що корову напоїти б стало. Хвора проковтнула трошки й подякувала. Бачить, що Тарас стоїть і мнеться.
— Що тобі, Тарасе?
— Чи можна... подивитися?
— Куди подивитися?
— Та на маненьке...
На маненьке? — матушка здивовано здвигнула плечима. Подивись... Тільки не збуди, бо воно спить.
— Ні... я потихеньку...
Навшпиньки підійшов, ніжно нахилився над колискою й заглядав. Туго спеленате, лежало мале тільце, пичечка з кулачок, зморщена, губенята наче надуло й сердиться. Тарас пирснув у кулак.
— Чого ти?
— Та воно сердите...
Матушка ласкаво посміхнулася. Увійшов отець Григорій. Хотів нагримати, але згадав, як ретельно працював Тарас нині, й сказав тільки:
— Ну йди, йди собі...
Коли Тарас вийшов, батюшка звернувся до жінки:
— Оце я вчора пробрав його гарненько, так сьогодні шовковий ходить. І робить, як слід, і не ледацюжить.
— Та він не ледачий, господинку... То його забито, затуркано здорово. Де ж таки: мачуха била, Богорський бив, Павло бив, Микита бив. Тільки той і не бив, хто не хотів. Ну й...
— Ну, тут же його ніхто не б’є... Хоч і слід би було часом.
— Ото ще, хай Бог милує!.. Бог з ним. Воно сирота, за нього Бог питатиме. Оце прийшов до мене: чи не треба вам чого, матушко...
— А йому, що тут треба?
— Так собі прийшов. Він же все сам, усе сам... Нудно.
— Бо ледащо.
— Ні, господинку, не ледащо. Ледащо бігало б на вулицю, товариства шукало — хлопців, а мо’ й дівчат. Ледащо і вкрало б що, а то от уже скільки він у нас, а я не помітила й крихти за ним. Часом візьму, було, й навмисне підкину йому що-небудь, — чи візьме? Ніколи! Ні, господинку, Тарас не ледащо.
Ці прості слова змусили отця Григорія задуматись. Йому вперше прийшло до голови, що й справді, коли б на місці Тараса був інший хлопець, то певне шкодив би вже сто разів, із хлопцями б тягався, навів би їх повен садок. А цей ні. Тільки що трохи ледаченький, так це таки правда.
І от іще одне: пнеться, куди голова не лізе. Наймит повинен знати, що він наймит. А він дметься, як панич який: книжки б йому читати, рисунки рисувати. Навіщо це йому? Що йому — попом бути чи як? Наймит єсть наймит, і повинен знати своє місце. А як не знає, то хтось повинен йому те місце показати.
Але цей наймит іще раз здивував отця Григорія. І то здорово!
XXXIII
Прийшов коробейник-москаль до села.
Загалом уся оця мандруюча братія — коробейники, дротярі і їм подібні — не були частими гістьми у Кирилівці. Село невелике, збоку воно якось, не на трахту... І панів нема, і офіціалістів. Два попи та й то такі, що багато з них не візьмеш.
Але все ж вряди-годи заходили. Особливо один унадився — оцей, про якого річ. Він якось підійшов під масть нашим людям. Умів і примовку доладу сказати, умів поспівчувати в потрібну хвилину, а це^ж нашого чоловіка — й медом не годуй, тільки вислови йому співчуття. На скарги тягот кріпацьких хитав головою й говорив скрутно:
-1 кака єтта єсть у тібє, хахол, душа? Камьонна — пєрєб’єцца! Ремьонна —пєрєрвєцца! Мочальна — пєрєтрєцца. Далжно в тібє, хахол, душа кремьонная.
І новину вмів підходящу оповісти і байку розказати й то таку, яку треба, мужицьку, де мужик був би розумніший усіх панів, усіх їх умів пошити в дурні, а пани все перед мужиком мусіли "здрєфіть". А що вмів говорити складно, в рифму, то слухали його з задоволенням.
— Вот как один мужик дорогою шол и в один трактир зашол. А там сидят дворяны — не тверезы и не пьяны. Мужик хоть был в худой одеже, но остался в своей надеже: ни в чем сумненья не имел и тут же вместе с дворянами за стол сел.
Коли дворянам подали їсти, вони почали сміятися з мужика, дратувати, що от і він їв би, а нема ложки.
— А мужик лишь рассмеялся. За хлеб узялся, отрезал корку, выдолбал в ней норку, и стал кушанье хлебать, а дворяне на него взирать.
Друга страва — були якісь птички. Дворяни їдять, а мужикові, для сміху, кістки складають. Бачачи таке, рішив і мужик на свою чергу посміятися. Коли принесли "творог, жареного петуха й пирог", а окрім того "поставилась оловянная чаша, а в ней была преизрядная каша", то мужик забрав собі то все й нічого не дав дворянам.
Авдиторія регоче з задоволенням, а в результаті оповідачеві зайва миска вареників, шматок сала на дорогу.
Так от оцей коробейник прийшов і тепер. Між іншим приніс дуже багато олеографій як духовного, так і світського змісту. Розвішав усі оті розкоші на церковній страді й така вийшла з того красота, що аж очі вбирає!