— А як у вас борщу давали? Вволю?..
— О! У нас скільки влізе! Виїмо миску — просимо причинити. Іде хто-небудь до бухвету. А бухвет — це закапелок коло столової. Бочка там стоїть і в ній борщ. І завжди там мокро від борщу, а дух такий стоїть, що не продихнеш!
— Виїли борщ — бере хто ножика й крає отой нещасний шматочок м’яса у борщі. Та крає дрібне-сенько! Сіллю посипле й ставить насередину. Встигнеш — три шматочки піймаєш, встигнеш — чотири, як хто вміє.
— Відійшло м’ясо — висувається насередину каша. Каші вже скупенько — як для слабого. Салом полита скупе-енько!.. Та й сало те застигло. Починаємо усі місити кашу ложками. А в каші вугілля. І сьогодні вугілля, й завтра. Що таке? В чім діло?.. Давай ми дошукуватись. Аж воно просто: кухар одним і тим же ожугом мішав і кашу в казанку, й вогонь у печі.
— Оце й обід увесь. Ти вигадуєш-вигадуєш, щоб хоч шматочок хліба зоставити на підвечірок, бо їсти ж захочеться, а до вечері до-овго!.. Ой до-овго ж!..
— Та тобі що? — вмішується сусіда. — Ти ж майстер був! Він знаєте, — оповідач звертається до всіх, — він так хапав галушки, що за ним ніхто, було, не поспіє!
А ти шкварки ловив хіба гірше? Як подадуть кашу із шкварками, то візьмеш чи не візьмеш ложку, а він уже шкварки похапав!..
Сміються товариші. Тепер смішно, а колись і до чубації діло доходило.
— Оцей нашої біди не знав. Кватерник був, сякий такий.
— А ви думаєте, як кватерник то що? І ми так само не доїдали.
— Ну, так та не так. Та й чистіше. Чи таки на десять-п’ятнадцять душ зварити страву, чи на двісті. Наїдяться бісові кватерники та ще й піддражнюють: ви, кажуть, яко син блудящий, годуєтеся "от рожец, яже ядяху свінія".
— А не ви хіба нам приспівували взамін:
Кватерники з мервами —З’їли суку з червами!
Сміються попи. Весело згадати й біду молоду. Або оті дні, коли наступають свята й кожне сподівається, що от-от можна буде поїхати додому.
— Вже заздалегідь не раз верстов і п’ять пробіжиш по тій дорозі, де буде домашня підвода їхати. Хоч подивишся, куди шлях до рідного села... А в день розпуску!.. Ворота тільки рип-рип — їдуть селянські вози!.. А нашого нема!.. Ой, Бо-оже ж мій!.. Вже й обід, а нашого нема! Вже й вечір, а його нема!.. Господи... Та що ж це трапилося? Тут і сльози, тут і одчай — тут і чого хочеш!..
Весь двір семінарський заставлений рядами селянських возів. Коні хрумають: чиї обрік в опалках, сіно, а чиї й просто згонини. Бігаєш між тими возами, придивляєшся — нема! Якби приїхала, то й спав би оце на возі, а тут нема...
-1 не спиш, було, цілу ніч. Аж удосвіта ри-ип ворота. Наш титар!
— Ой дядечку! Чого ж ви вчора не приїхали?
— Та то другий розговор, а от як у вас усе готово, то сідайте, та й їдьмо.
— Еге! Добре було вам, паничам, що за вами батьки субакви посилали. А як моя мати прийшла зі мною за триста верстов та впала в ноги смотрителю, просячи, щоб не дуже обіжав, та й пішла. А я зостався. Та нема ні титарів, ні підвод. Та як подивишся, що до других вози приїздять, а хлопці раді, веселі, сідають — "прощай" кричать, а ти зостаєшся в тій же проклятій бурсі, з тими ж клопами й з тою ж кашою! Ех, гірко тоді на душі!.. Думаєш собі: та чим же я гірший від тих паничиків, що їм усе, а мені нічого!..
— Хіба ти один такий був? І ми, брат, не знали підвод, а міряли дорогу власними ногами. Оце як надходять свята — не доїдаєш уже хліба. Що й так скупо, а ти ще уриваєш, щоб сухарів насушити. А як прийшли свята, палицю яку кращеньку виріжеш — і гайда!
Весело! Чуєш себе, як птиця, що вирвалася на свободу! Ідемо великим гуртом, бо нас багато піхотинців. Зараз музика вперед — як дьорнуть марша хто на чім подав! Хто співає, хто танцює, хто так просто кричить. От кричить собі та й годі!..
Та були не тільки самі добрі спомини. Дехто згадував семінарію не зовсім охоче. Це особливо новіші священики.
— Страва для жолудка була погана, але страва для розуму, на мій погляд, іще гірша. Що ми виносили з семінарії? Нічого!.. Скільки часу ми тратили на саме дурацьке переписування лекцій, на зубрячку!..
— Я би сказав, — додає другий, — і це ще не яке зло. А от що виховували нас погано — от!.. Грубо, дико!.. Для учителя ти був "червь, а не человек". Наш архімандрит до нас інакше й не звертався, як "і-і-і ты скаті-іна!" Хіба ж диво, що ми на таких учителів дивилися з-під лоба, не довіряли їм, вважали за найвищий подвиг як-небудь насолити учителеві? І чим гіршою була пакость —тим радісніше на душі у семінариста. А начальство — поощряє шпіонство, доносительство, б’є немилосердно, не зупиняється навіть перед муками... Ясно, що така школа могла виховувати тільки грубих, жорстоких людей!..
— Ні! Незгоден я з вами, отче! — вмішується старий священик. — То все правда, що ви кажете, але я не сказав би, що школа до решти заглушувала в нас усе добре й гарне. Шкільні роки присипляли нас, але не вбивали. Десь глибоко в душі семінарист ховав іскру добра, вона тліла глибоко, і коли кінчалося навчання та іскра розгорялася і в наших душах прокидалася людина. А потім'ми ставали до роботи, женилися, робилися самі батьками — й де дівався той дикий бурсак?
Його не було! І всі наші діячі, всі духовні, що справді працювали для добра народу — хто вони? Це ті ж бувші бурсаки, а ми ж хилимо перед ними голови. Я скажу більше! Погана, дика була наша бурса, але вона випускала людей, які потім чесно і з посвятою несли труд свій. А тепер — і вилки дають, і б’ють менше, але не зустрічаємо ми хіба священиків, що одягнеться по-франтовському, а на селянина, як на бидло, дивиться. "Мужік дурак! П’яниця і нєгодяй!" Сам він нєгодяй, прости Господи мою душу!..
Старий хвилювався. Видимо мав конкретні випадки подібного характеру.
Підіймалися суперечки. Були голоси за, були проти, але фактів недбальства й відчуженості сучасних молодих ієреїв від пастви було багато. Старі священики перемагали на цім пункті.
XXIII
Тарас стояв на порозі й спочатку не смів увійти до хати. Але все, що він чув і що бачив, було таке цікаве і незвичайне, що він посувався, посувався, аж опинився серед гостей. Слухав, як гомонять батюшки, дивився, як поводяться гості, спостерігав.