"У нас парубок як лясне дівку долонею по спині, а вона тільки вихилиться та зарегоче. А тут — он панночка упустила хусточку, так штук із п’ять парубків кинулося підіймати. Та все "ізвіняюсь" та "пардон".
— Отець Григорій підійшов до Тараса і півголосом сказав:
— Чого ти тут рота роззявив? Іди до свого діла!
Тарас сконфужено вийшов, але став таки на порозі. Молодь тиняється, мов зв’язана. Студентові хочеться бути "душой общества", але що він той же попович, то особливого нічого вигадати не може. Єпархіалки, мов дикі козочки, тримаються табунцем і стараються не вилазити наперед. Перезрілі діви бояться показати надмірну розв’язність і тримають губки на шнурочку та й взагалі під ядучими поглядами і своїх, і чужих мамаш почувають себе, мов пришпилені булавкою козявки на колекційній дошці. Знають, що дома почнеться вп’ять одно: та ти така, та ти й сяка... та ти не вмієш хлопця до себе приманити... он ота — куди їм проти нас, а вийшла хоч за диякона, а вийшла... а доки ж ти сидітимеш на батьківській-матерйній шиї... І так день-у-день, день-у-день... Не до веселощів тут і не до забав, коли безнастанно гризе одна думка: та невже то навік?..
Отець Іван пробує розворушити молодь.
— І господи, як я подивлюсь на вас! Ну чого б ото мовчки вештатися по хаті? Та же можна або співать, або танцювать, або гадать.
— Де вже їм гадать! — обзивається бойка, хоч і немолода матушка. — Тепер щось і не в моді гадання. А от як, було, в наше врем’я, коли я ще дівувала, так і-і-і...
І вогники якісь блискають у пригаслих очах — мабуть, є що згадати при тих гаданнях...
— А під що ж танцювати? — обзивається хтось із молодих.
— Під що? А під язик! — і отець Іван починає триндикати.
Але під язик танцювати не довелось. Приїхав Штанько!.. Сам Штанько! Права рука пана Димовського. Великан на зріст, басило і людина весела. Він привіз із економії кларнетиста — так дід марш і до хати увійшов.
Здавалося Тарасові, що музика мусить оживити молодих людей. Пригадував, що робиться у корчмі, коли явиться музика. І крики, і тупіт, і не треба нікого припрохувати та затягати до танцю. А тут... чудні вони якісь, оті пани!.. Попритулялися до стін та й стовбичать. А дехто так і просто втік, стоять за спинами гравців у карти і безсмисленно дивляться.
Отець Іван підхопив якусь епархіалочку, вийшов на середину кімнати, закинув голову вверх, тупнув ногою і став у позицію. Публіка оживилася — цікаво ж подивитись, як піп танцюватиме.
— Та ба’ — сказав отець Іван і мімічним рухом показав на свою рясу.
Усі розреготалися.
Кой-як зладилось дві пари до танців. Деякі панночки побігли до картяних столів закликати своїх братів, але помимо того якось не ладилось. Одне вміє одне, друге друге. Музикант знає, так танцюристи не знають, або навпаки. Особливо важко йшли легкі танці.
Тарас дивиться — і йому досадно. Ех, якби оце наш Денис тут був!.. Як вистрибнув би насередину, як пішов би вибивати, так хіба ж так? Він би їм показав, як танцюють!
Потім приходить в голову думка: "А ти чи міг би отак вискочити насередину та вдарити гопака?"
Ясно, що ніколи й незащо в світі.
"А загалом — чи вмієш ти танцювати?" — знову спитав сам себе і не міг дати точної відповіді.
Вийшов до передньої і там на якихось двох аршинах місця почав викидати коліна. Музика з залі була непідходяща, тож підтпрунькував сам собі на губах і йшов то навприсядки, викидаючи ноги, які кожного разу билися то об скриню, то об топчан. То дрібно вибивав закаблуками, то вивертав ноги і, на диво, чув від усього того якусь радість.
Йому здавалося, що ось стоїть Оксана, а він, звинний на меткий підходить до неї й кличе у танець. Вона зрушується з місця, як горличка, пливе, дрібно перебираючи ніжками. А Тарас коло неї... а Тарас коло неї... І вужем зів’ється, і до стелі аж підстрибне!.. Гоцаца!.. Та все ближче... та все ближче...
...Аж ось гукнув гнівний голос о.Григорія:
— Чи ти не сказився часом? Дивіться на нього! Матушка голову зломила, його шукаючи, а він витанцьовує тут! Біжи скоріше до матушки.
XXIV
В залі молодь грає "в почту". На двох кінцях кімнати поміщаються кавалери й баришні, називаючися різними іменами населених пунктів. Посередині хати стоїть із зав’язаними очима цибатий семінарист, розчепіривши руки, мов вітряк. І от чути:
— Іде почта з Кирилівки у Париж!
"Кирилівка" і "Париж" біжать з двох сторін, щоб помінятися місцями. Бігти треба мимо отого "вітряка", а він їх ловить. Кого піймає — ставить на своє місце.
— Іде почта з Нью-Йорку до Звенигородки!
Отець Іван і тут вірний собі. Викликав старичка священика під тим предлогом, що його шукає отець Григорій, і пустив мимо "вітряка". Верзило
довший час не міг ніхто піймати і з криком:
— Ага! Попався! — схопив старого попика. Загальний сміх покрив усе, а отець Іван уже втік. Скінчили у "почту", почали у "ходячого сусіди". Парочка називає себе як там захоче. Підходять до вибраного:
— Кого ви хочете в сусіди — лопуха чи кропиву?
Або:
— Хто вам любіший — борщ чи кваша?
А той вибирає.
Отець Іван знов появився. Підговорив гарненьку молоденьку гімназисточку й підходять до студента:
— Будяк чи коноплиночка?
— Розуміється коноплиночка!
— Це я! — скромно заявляє отець Іван, піджимаючи губки, і стає під загальний регіт коло оторопілого студента.
І Тарас регоче собі у передній.
Явдошка обносить молодь солодощами: оріхами, яблуками, варенням. Коли проходить мимо Тараса, одно яблуко само впало й прямо Тарасові до ніг.
Молодь затіяла фанти. Стали в коло й кидають хустку, говорячи склад. Треба логічно закінчити склад і впіймати хустку. Хто скаже невдало або не піймає хустки, з того беруть фант.
~ Всюдисущий отець Іван уже тут. Помітивши, що фантів збирається мало і темпи їх збирання занадто повільні, вміщується й бере ініціативу в свої руки.
— Хіба це штука: скажуть тобі "со", а ти "рока", або "бака"? Ану дайте хусточку.
І енергійним рухом кидає її в лице якомусь гімназистові, приговорюючи:
— В однім селі дрова рубають, а в другім тріски летять — що це таке?
Гімназист витріщив очі й почервонів до коріння волос. Всі довкола
регочуть.
— Фант!.. Фант!..
— А що воно таке? Отче Іване — скажіть!..