Придивляється Тарас і до парубків — кіди!.. Не така зовсім поведенція. Насамперед, кидається в очі різниця між дійсними семінаристами й тими, що покінчали школи. А ті, що покінчали, діляться на таких, що пішли по духовній лінії і таких, що пішли — по вчительській чи ще по якійсь. Ці сміливо ходять, голосно сміються, новоспечені псаломщики тільки скоса поглядають на свіженьких дівчаток, як на заборонений райський плід.
Затесався навіть студент один. Ну, цей так прямо, наче генерал, ходить.
Згодом почали з’їздитися кавалери з Вільшаної. Писарі які старші, вищенькі канцеляристи. Ці вже задаються — ваше високо-коко не перескочиш, як каже про таких отець Іван.
А де ж сам він, веселий жартівливий отець Іван? Щось не видно. Може, не прийде? Е, без нього невесело.
— Отче Григорію! А чого ж це вашого товариша нема? Може заболів?
Отець Григорій усміхається.
— Здоров — що йому діється? Прийде, не безпокойтесь.
А ось і він, отець Іван. Всі вітають його радісно, і кожна компанія хоче залучити його до себе. І куди він попадає, зараз же звідти чуються вибухи реготу. А іншим завидно.
Матушка його розповідає, як її оце тільки що отець Іван довів до сліз.
— Оце ж, серце, дивлюсь — одігся мій старий мовчки, вже й шапку бере та так ніби сам до себе: "Ну, так оце ж я йду вже до отця Григорія". Мене, голубоньки мо’, так наче аж кольда кольнула. — "Та чого ж ти мене не підождеш? Разом же й підемо". — "А хіба й ти хочеш?" — і зирнув на мене. Я аж об поли руками вдарилася.
"А то як же? кажу. Ти ж сам говорив, що просили!" "Та воно просить то просили, та тільки мене. А об тобі, собственно, розговору не було". — І бачу ж, що у вічі сміється, бісів піп, а досадно. — "Ну було б же, кажу, попереду казать. А тепер уже як собі хоч, а я піду. Хіба ж я ото дурно і шию обмивала, й волосся зачісувала, очіпка брала?" А він здвигає плечима. — "Про мене... Ну тільки я б зроду віку непроханий не пішов" — А я вже тоді й думаю собі — а що як справді? Ну з якими ж його очима йти до людей непроханою? Та в сльози!.. А він тоді бачить, що непереливки. "Тю, дурна!.. Та я ж шуткую!
Матушка добродушно сміється. Сміються й інші матушки, бо це так схоже
на отця Йвана. Коли він показується в кімнаті, матушки починають кричати:
— Отче Іване, до нас! До нас, отче Іване!..
— Чого там до вас? Хіба у вас отаке є? — обзивається хтось із мужського кутка й трусить у повітрі пляшкою.
— А в нас ось яке! — і матушки доказують наливку.
— То бабське питво! Правда, отче Йване?
Отець Іван відповідає якимось дотепом або якоюсь пригодою із свого життя:
— Це вони закликають мене до себе, як колись Панасієнко мене закликав.
— Панасієнко? Ану розкажіть! Як він вас закликав? — просять усі, знаючи, що конче буде щось чудне.
Та як закликав? Був у церкві, а при виході й каже: "От їздите ви, каже, батюшко, усюда з молитвою, а до мене ніколи, бач, і не заглянете". — "Та коли ж до тебе дуже вбік. І гора крута, колеса риплять". — "Та то нічого, каже, що риплять — можна підмазать". — "Ну, ладно, кажу. Набереш там пшениці мішечок коли". "Та як поскребемо по засіках, то, може, й знайдемо".
— О! Той знайде! — вставляє хтось із слухачів. — Тільки скупий дуже.
— Ну, отак ми погомоніли, а через деякий час довелося мені бути на похороні в тих сторонах. Дай, думаю, заїду. Звернули, деремося на гору. А він, сучий син — ох, прости, Господи, мою грішенну душу! — а він, Панасієнко б то побачив мою бричку та тільки шусть у двір! Ну, думаю собі, це ж він приготовитися побіг. Мо’ руки в смолі чи ще там що...
Коли в’їздю в двір — ніхто не зустрічає. Зирк-зирк я на всі боки — де ж то хазяїн дівся? Дивлюся, під повіткою жлукто, а звідти виглядає кінчик бриля. Ах ти ж ідолянський сину, думаю! Пшениці тобі жалко стало?
Іду я в хату. Жінка в хаті. Драстуйте — драстуйте... — "А де ж сам" — Той —зна... ото ж був надворі... мо’ де пішов?" — Ага! Ну, кажу, став яєшню, а я піду пошукаю".
Вийшов я у двір та під повітку. Повалив жлукто та як покотю! А ви ж знаєте його хутір — прямо як на шпилі стоїть, кругом згористо. Як покотиться моє жлукто крутьком-крутьком, а я ще й ногою піддав! Аж торохтить! З одного боку ноги теліпаються, як крила у вітряка, а з другого голова. Бриль злетів ік нечистій матері та за жлуктом котиться! А цізеня було в дворі. Бачить щось жовте котиться — та за брилем!.. Жлукто торохкотить, собачка гавкає — картина, брат ти мой!
Слухачі регочуть, а отець Іван мовби й не він. Наче аж співчуває тому бідному Панасієнку.
— Докотився він до самого низу! Та добре, що там ні каміння, ні води нема, а трава та ще й висока, то він як на перину скотивсь. А якби камінюка? Я вже й так стою ні живий, ні мертвий. Ой відірве, думаю, катовому синові голову ік лихій годині! Тоді хоч свою приставляй. Ні... Покаталося-покаталося жлукто то з горки, то на горку та й стало...
Вилазить мій Панасієнко. Іде до мене, накульгуючи. "Здрастуйте, батюшко... благословіть". Та я ж, думаю собі, вже поблагословив тебе добре...
Регіт довкола. І так всюди, де появиться отець Іван. Вже тільки він підходить — усім хочеться сміятись. Від самої цієї фігури віяло простотою, життєрадісністю й безпечалієм.
Явдошка, причепурена, вся в квітках та стрічках, у гарненькій плахотці розносить чай. Це новина на провінціальних священичих прийняттях, тому до нього відносяться по-українськи: роблять вигляд, що немає тут нічого дивного, що ми до цього давно звикли, а скоса поглядають на сусідів — як же його у біса п’ють?
Отець Іван хапнув і скривився.
— Ух! Та й міцна ж!..
— Та то не горілка, отче!
— А що ж воно таке?
— То чай, заморське питво!
— Дивись ти! А я думав горілка.
Любителі карт уже грають: мужчини у стуколку, матушки в єралаш. Але таких мало. Більшість сидять, розмовляють. Це ж рідка нагода — зійтися з людьми та побалакати.
Бувші однокашники згадують минулі дні, семінарську молодість. Хоч і ‘невесела вона була часом, а все ж молодість.
— Тепер, чую, вилки подають за обідом. А в наші часи вилок не було. Ніж давався один на чотири душі. І чашка з борщем одна на чотирьох, і їли прямо з чашки, в тарілки не наливали, як тепер.