— А нехай він сказиться, хоч він мені й брат! Таке ліниве, паскудне стерво, що мені й дивитися на нього гидко! Якби не сором перед людьми — давно б уже прогнав його ік лихій годині.
Прямо якийсь добрий геній налагоджував для отця Григорія справу! Але треба обережно.
Отець Григорій наморщив брови, мов роздумував над чимось новим і несподіваним. Потім нерішуче вимовив:
— А мені все ж його жаль. Знаєш що? Я оце надумав: коли він так тобі набрид — віддай його мені. І тобі буде легше і йому. А я, Бог дасть, з голоду не вмру, узявши сироту на прокормленіє.
І знов. Будь би це іншого разу — Микита може б іще й подумав. Але під таку вже руку підскочив отець Григорій, що Микита так одразу й бевхнув:
— Та беріть його зуздром! Якби додачі просили — я б і додачі дав!
Отець Григорій розумів вагу пословиці про кування заліза, поки воно гаряче, отже ловив Микиту на слові.
— Так, може, він нехай зараз прямо і йде до мене?
— Про мене хоч і зараз. І щоб я й духу його не бачив більше на своєму подвір’ї!..
Ці слова рішили долю Тараса. Знов хтось інший рішив її за нього. Отець Григорій вийшов із хати. Тарас сидів на тім же місці.
— Тарасе! Хочеш до мене? У мене будеш жити.
Тарас не розумів.
— Я кажу — хочеш у мене жити? Поможеш по хазяйству. У мене книжок багато — у вільну годину читатимеш, скільки схочеш. Я чув, що ти любиш читати. Так як — підеш?
Тарасові було все одно куди йти, аби звідси, де так грубо і безсердечно знищено всю його радість. Він не сказав навіть "добре" чи там як, а просто встав, готовий іти. Отець Григорій хотів, було, згадати про одежину чи сорочки, але потім роздумав. Успіється.
— Ну, ходім, — і пішов уперед. Тарас за ним.
Микита стояв і дивився вслід. Поволі приходила до нього свідомість, що таки пальнув дурака, але що ж... назад тільки раки лазять.
А Тарас, виходячи з двору, оглянувся на рідну хату. І не знав він тоді, що багато-багато літ не переступить він цього порогу. А коли переступить згодом, то це буде вже не Тарасик.
XVI
Так несподівано опинився Тарас на службі у попа. "Попівський погонич".
Та він зараз ні про що не думав. Машинально пішов від брата, машинально прийшов сюди. Покликав би не отець Григорій, а хтось інший — так само пішов би. Безвілля якесь надало. Не відчув би зараз ні ганьби, ні ласки. І тому, коли отець Григорій зарекомендував його матушці:
— Ну, Ксеніє Прокопівно, — от вам новий kredensowy1. Тарас не зрухнувся з місця. Він знав, що треба підійти до матушки, поцілувати в руку, але не хотів.
^redens — буфет по-польськи (з французького — credence), у великих панів завідуючий буфетом називався "креденсовий".
Стояв і похмуро дивився з-дід лоба вбік. Робив вражіння дійсно чогось дикого, озлобленого до краю.
Отець Григорій тільки головою похитав: багато, мовляв, іще з тобою мороки буде, поки тебе оболваниш хоч трохи. А матушка пожаліла.
— О, Боже, як його затуркали! Іди, я тобі хоч їсти дам. Так розпочалося нове життя Тараса.
Обов’язки його були нескладні, але дуже різноманітні. Він палив грубий викидав гній з-під широкохвостої буланої кобили; колов дрова і бігав по всяких батюшчиних і матушчиних справунках, помагав у полі орати і в церкві служити — слово був попихач. Всі дірки, всі нехватки мусіли бути затулені ним, і коли його не траплялося в потрібну хвилину на потрібному місці, це була вина не тих, хто його потрібував, але його, Тарасова. Воістину, як Господь Бог, мусів бути і вездесущим і всезнающим.
Але були й добрі сторони перебування у Кошиців. Насамперед його тут ніхто не бив і не лаяв. Отець Григорій, правда, бурчав, але все ж це не був дядько Павло або Микита. А матушка то й зовсім була ласкава до хлопця — і Тарас відпочив тут морально.
І ще одно добре знайшов Тарас у хаті попа.
Часом, у свято, коли фізично працювати не можна було, отець Григорій дозволяв Тарасові читати. Давав "Псалтирю", житія святих тощо. Інших книжок, недуховного змісту й сам мав мало і вмисне не давав — "щоб хлопець не забірав собі в голову".
Але буваючи у кімнаті отця Григорія (матушка звисока називала її "концелярія", мабуть, тому, що там на столі стояв каламар і лежала пара гусячих пер), Тарас часто задивлявся на поличку з книжками. А часом, коли отця Григорія не було дома, відважувався й висмикнути яку товщеньку. Попадав усе на непідходящі. Не міг вчитати. То витягнеться якась "РЬузіса тігаЬіІіз" або "Епсопотіит Могіпе", то ще щось, таке, що дивиться-дивиться Т^рас і в очах йому починає туманіти. Попадаються знайомі літери, як от а, у або с, але рядом якісь крючечки э, перекладинки хрестики ї — іне добереш ладу.
А то попадеться хоч і своїми буквами написана, а все одно нічого не втямиш. "Геодезія и фортификация" — що воно таке? Морочив-морочив над нею Тарас голову, аж упрів, а толку так і не добрав.
Невже батюшка оці усі книжки читає й розуміє? Тарас не знав, що бібліотека отця Григорія, як і бібліотеки усіх його колег, складалася здебільшого за семінарських часів на засаді цілковитої випадковості; читалося з тих книг може яка десята частина, а про деякі батюшка навіть поняття не мав, що вони у нього єсть.
— Що ти тут серед батющиних книжок нишпориш? — чується нараз голос матушки.
— Та я... хотів... подивитися... почитати...
— Ой, лучче не займай! Застане батюшка — буде й тобі, й мені! Знаєш, як він не любить, щоб його речі займали? Іди лучче поможи Явдошці помийницю крові винести.
На деякий час Тарас залишає свої екскурси до батюшчиної бібліотеки. Але далі не втерплює і знов витягає який симпатичніший корінець.
Попалася "Піитика и Риторика". Загалом книжка була незрозуміла, але траплялися якісь віршики. Витяг другу — "Математика" Аничкова. Тільки налагодився розглядати, як почув, що його боляче вщипнули за вухо.
— Ти чого тут лазиш? Як ти смієш лазити по моїх книжках?
Тарас не відповідав нічого. Винуват — що ж тут іще говорити? Покірно, поводячому нахилив голову і чекав запотилишників а 1а дядько Павло, скубаниці а 1а Микита, навіть садистичних катувань а 1а Богорський. Та, на превелике Тарасове диво, нічого того не сталося. Отець Григорій тільки підняв голову Тараса й сердито питав: