— Як ти смів без спросу лазити по моїх книжках?
— Я... почитатися...
— А я ж тобі даю читати! Хіба я тобі не дав "Псалтирі"? От і читай, щоб не забував.
У Тараса якось вирвалося.
— Та я її всю напам’ять знаю!
— Дивись, який мені митець! Я священик та й то не знаю усіх псалмів.
— А я знаю!
— Ого! Ану спробуємо. Оце який "Не убоишся от страха нощного, от стрелі летящія во дні, от вещі, во тмі преходящія, от оряща и беса полуденного"?
— Дев’яностий. "Падет от страни твоєя тисяча і тма одесную тебе к тебі же не приближится; обаче очима твоїми смотриши і воздаяніє грішників узриши".
Дивись ти! щиро здивувався отець Григорій. Тільки ти не кажи "грішників", бо то буде по-хохлацькому і неправильно. А ти кажи "грєшнікаф" — оце буде правильно. Ну а оце звідки, коли ти такий мудрий? "Се достояніє господнє, синове, мзда плода чрезвного"?
Це сто двадцять шостий: "Яко стріли в руці сильного, тако синове стрясенних"
Отець Григорій не міг вийти з дива. Загадав іще декілька псалмів, і Тарас точно називав номер і продовжував текст.
— Та коли ж ти повиучував?
— Я не виучував. Воно якось само... Я ж ото читав коло покійників, ну й...
Тарас говорив просто і сконфужено. Отець Григорій задумався. Справді
це хлопець якийсь... чудний. А зрештою — що тут особливого? Хіба мало є селян, вже зовсім неграмотних, які теж уміють "Псалтиру" від дошки до дошки? Мужицька пам’ять!
Та все ж почав шукати у своїй бібліотеці, що б таке дати Тарасові почитати. Вибрав Прокоповича — "Мысли при чтении послания св.апостола Павла к Колоссаем".
— Ось на... Це гарна книжка. Я сам недавно її достав. А як прочитаєш, я дам тобі другу таку ж: у мене єсть його ж "Посланіе к Єфесеям". Тільки от що я тобі скажу: раз назавжди й ти це собі зарубай на носі. Не смій ніколи лазити по моїх книжках — Чуєш? І не тільки по книжках, а й взагалі. Це негарно. Так не робиться... Чуже — то річ священна! Якщо тобі треба — скажи мені, а сам не лазь. Попривикав там...
Уночі, лягаючи спати, отець Григорій казав жінці:
— Знаєте, матушко? Здивував мене сьогодні Тарас!
— Чим, господинку?
— Та я його застав, як він лазив по моїх книжках.
— Та й я, — прохопилася була по-жіночому матушка, але саме в пору вкусилася за язик.
— А я йому й кажу: чого, кажу, лазиш? — Я, каже, читати. — А я ж тобі, кажу, даю "Псалтиру" читати! — Я, каже, її напам’ять знаю. І що й би ви думали, матушко! Таки справді знає! Я його проекзаменував — знає. Усі псалми знає!
— Я ж вам казала, господинку! Воно тільки зачучвірене якесь, а хлопець він розумний. Лінькуватий трохи.
— Що ви хочете? Дитина.
Тарас перестав лазити по батюшчиній бібліотеці — тепер отець Григорій сам постачав його книжками. Тільки книги були всі... нецікаві. "Толкованіе на св. псалтирь" у двох частинах. Або: "Слово о созиданіи и разореніи общества, произнесенное вь день коронованія императрицы Екатерины II въ Высочайшемъ присутствіи епископомъ Паладіємь".
Читав-читав Тарас, а воно, як ото хліб-глевтяк: і їсти хочеться — і в горло не лізе.
XVII
Жадобу малярства старався сам у собі перебороти. "Не буде з мене маляра, то не треба й голову собі морочити".
Але часом не мав сили вдержатися. Кожна гладенька поверхня вабила його. Не міг спокійно бачити рівної пелени снігу, піску, гарно виструганої дошки, а вже й не казати про чистий аркуш паперу. Ним заволодівало тоді невдержиме бажання все те зарисувати, заповнити кожний куточок фігурою, контуром, лінією... Часом це була справді тільки лінія, а вона вже викликала в його мозку цілий ряд асоціацій і образів.
От він стоїть і дивиться на борозенку, проведену паличкою по піску, а це для нього не борозенка, а шлях, довгий степовий шлях, вроді Ромодана... Могила при дорозі... он рілля, долинка на узбіччі...
Нахиляється, веде прутиком по піску — і, мов у казці, по срібному блюдечку котиться золоте яблучко, а від того показуються далекі моря, дивної краси квіти, райські птиці співають на перлами усипаних деревах...
От повелася лінія уверх — це шлях на гору пішов. Повільно ступають воли, скриплять мажі, збоку чумаки йду^ь, попихкуючи люлечками. "Гей, мої волики поло-ові!.." Х-хо-о-о! Виїхали, слава тобі Господи, на гору! Знов рівна дорога і веде прямо в село. Он вітряки вже на царині... церква, хатки і вишневі садочки...
В’їхали до села. Чи зупинитися коло корчми? Ні! Хай їй біс, тій корчмі —їдьмо, хлопці, далі! Поїхали. Виїздять із села. Дорога пішла униз, униз... Та крута! Треба гальмувати. І прямо до ріки.
Місточок через річку. Не місточок, а гребелька. Та ще й не на всю річку —коло одного берега роз’їздили греблю й вода йде (лінія хвиляста). Перебрели кой-як. Знов рівна дорога. Тільки піскувата — важко волам іти.
А он ліс. Спочатку малий (малі зигзаги) а далі більший, більший!.. О-о-о!.. Величезний ліс! Дрімучий!.. Аж темно у ньому! І страшно... Не так, сказать, страшно, ну... страшнувато. Скоріше би з лісу на поле — і лінія бистро ведеться далі, а ззаду стоїть отець Григорій.
— Та й ледачий же ти, Тарасе, як я на тебе подивлюся! Ну глянь — пісочком грається, як мала дитина. А робота стоїть. Не дуже, бачу, грішив Микита, коли хворостив тебе добре. Не мішало б і мені тебе вихворостити — може б, ти тоді направився б на путь.
Тарасові стидно. Він і сам чує, що це ж не діло. Зчервоніє й піде до роботи.
Довго потім стримується від спокуси й надолужує пильністю.
Хазяйство у отця Григорія таки величеньке: два садки, поле, город, скотина, отже роботи хватає. Наймита сталого не було, тільки наймичка, дівчинка Явдошка, трошки меншенька Тараса. При таких умовах негусто було хвилин, що їх би можна ужити на малярство.
Іноді приходив цікавий настрій Тарас захоплювався господарською машиною. Наприклад, впливало на Тараса те, що всього багато. Тарас виріс і вижив у таких умовинах, що всього було потрошку: трошки хлібця, трошки капусточки, трошки сальця. А тут — і міри іншої нема, як віз (зрештою й загалом тоді на копи чи на десятки ніхто й не купував такої речі, як, скажім, огірки; та й монетової одиниці такої не було, бо цілий віз був вартий всього кілька копійок). Сала — бодня здоровенна, а хліб то отець Григорій продавав засіками. Приведе покупця до шпіхліра, покаже засік. "А що даси за засік?" — і починається торг.