XV
Як добрий господар, отець Григорій норовив завжди мати якнайдешевшого робітника. Тому строкових не займав, а все по потребі. Коли ж хазяйство таки напирало, вимагаючи постійної сили, старався не брати дорослого робітника, в все якогось підпарубочого. Це більше підходящий елемент: роблять, як дорослі, а платню беруть як діти.
І от, скажіть, що б воно означало? І доводився отець Григорій із своїми слугами чемно, і не лаявся, не те щоб там ударити, і роботою вже не так щоб аж дуже нагружав, а от... Чомусь не держалися у отця Григорія люди. Поживе-поживе — й дякує.
В отця Йвана всього приходиться. І запотиличника часом наймит обірве і достатків особливих нема, а от живе та й живе Хвилат у отця Йвана вже кілька літ. Правда, у того Хвилата якоїсь клепки не бракує в голові, але робітник —незамінимий. Прямо незамінимий!
Отець Григорій пробував злегенька так вроді як переманити... Не сам! Боже борони! Через третю особу. Але Хвилат — дурень то він дурень, а, дивись, зразу зрозумів у чім річ і пішов радитися не до кого, як до отця Йвана.
— Так і так, батюсецко (він сюсюкав трохи). Переманює мене отець Григорій до себе. Так я не знаю — ци йти, ци не йти?
— А чого ж? Іди.
— Так мені не хоцеця.
— А не хочеться, так не йди.
— Так як зе-з?..
— Та так зе-з...
Плюнув Хвилат і пішов до матушки. З нею він завжди міг скоріше договоритися. Тим більше, що отця Йвана він вважав — ну, не зовсім за дурня, бо все ж таки піп, а за придуркуватого. Так і матушці завжди казав: "Отой нас придуркуватий".
Так і тепер. Явився до матушки.
— Матуско!
— Ну, що там тобі ще?
— Мене отець Ригорій до себе переманює. Ну я пісов до отого насого придуркуватого, як до цоловіка, порадитися. А він — сказано придуркуватий! —як хоцес, казе, йти, то йди, а не хочес іти, то не йди...
-Ну?
— От і ну! Як зе-з так?
— Дурний ти, Хвилате! І куди ти підеш? У отця Григорія роботи більше, бо хазяйство велике. Там усе по-панському, то ти й не потрапиш. По-моєму тобі йти туди не слід, а втім — як хочеш. Я не одговорюю.
Хвилат чухав голову.
— Так не совітуєте, матуско?
— Не совітую, але й не одговорюю!
— От і добре! Бо мені й самому! так зе-з не хоцеця, так не хоцеця...
Так от отець Григорій давно вже накинув оком на Тараса. Сирота, у брата жити трудно. Якщо взяти до себе — вважатиме за добродійство, і років два, а в усякім разі рік буде служити за дурне. Та й потім можна буде платити небагато — рублів два-три на рік. Скаржитися йому нікуди. Поки житиме у мене — не йтиме на панщину. Можна буде про те побалакати з ким слід в економії. А закандричиться, можна буде пригрозити, що завтра ж піде на панщину... Словом, як не кидай, а комбінація підходяща — і отець Григорій рішив розпочати акцію.
Річ була не зовсім легка. Треба було обставити діло так, щоб не тільки Тарас почув себе облагодіяним, а щоб хоч до деякої міри відчув це й Микита, а це вже трудно. Тараса легко було забрати з гірших умовин у кращі, а вже переконати Микиту, що робиш йому добродійство, відбираючи дармову робочу силу — це треба голови. А для того треба вивчити обстановку. А для того треба дещо бачити своїми очима. Отже, отець Григорій, під претекстом якоїсь стельмахівської роботи, пішов до Микити.
І треба ж такого випадку, що увійшов у двір саме в той момент, коли Тарас плакав, сидячи на призьбі. Батюшка одразу оцінив ситуацію. Підійшов до хлопця, м’яко поклав йому руку на голову і тихим кротким голосом промовив:
— Чого плачеш, Тарасе?
Тарас не звик до ласки. Вона лякала його. Тому він перелякано підняв лице і перший рух його був — тікати. Але з очей священика лилося стільки благодаті (отець Григорій знав, як це робиться), що Тарас залився ще ревнішими сльозами.
— Що з тобою, дитино моя? Чого плачеш? Скажи мені.
— Кн... кн... кн... кни... жку сп... сп... спа... лив...
Отець Григорій зрозумів так, що Тарас, пустуючи чи там не хотячи, спалив Микиті якусь книжку й тепер або дістав уже за це, або сподівається.
— Ну, нічого, нічого... Я побалакаю з Микитою, щоб він не карав тебе за ту книжку.
Саме в цю хвилину вийшов і Микита. Обрезклий, розпатланий, із слідами вчорашніх возліяній.
Побачивши батюшку, засоромився. Підійшов під благословення, млацнув губами у руку й став, сопучи.
— Що тут у вас сталося? Яку це він книжку спалив тобі?
Вся лють одразу вернулася до Микити. Слово "книжка" мало на нього особливий вплив сьогодні.
— Чорти б його побили з його книжкою й з ним разом!
— Ти не призивай імені нечистого, — кротко почав наставляти отець Григорій — а краще розкажи толком, що у вас тут вийшло.
Микита з серцем почав викладати усі оті вічні ущерби, які терпить хліборобське діло від Тарасової прихильності до книжок.
Ну прямо ж тобі зладу ніякого нема! Чи празник, чи будень — він із книжкою. Одвернувся куди — він із книжкою. Робити що заставиш — він замість роботи із книжкою. Пошлеш куди — він уп’ять із книжкою! Прямо ж тобі диханія нема! Так я вже спалив її сьогодні к нечистій матері оту книжку.
Прямо як умисне все так чудово складається для отця Григорія! Але треба робити діло тонко — і отець Григорій каже:
— А я оце до тебе, Микито. Є діло одно по твоєму ремеслу. В інший момент здогадався б Микита, що тут щось не так. Для діла батюшка міг просто переказати аби Микита прийшов. А це, бач, сам потрудився. Та тепер, на похмілля, не все ясно уявляв Микита й просив батюшку до хати.
— Тільки вибачайте вже... не той... нечепурно у нас у хаті... Бо я оце, не вам кажучи, тільки що встав, а жінка кудись пішла... так воно... не поприбирано у нас.
— Нічого, ми люди привичні, — і отець Григорій пішов у хату. Діло своє скінчив з двох слів, а потім обережно почав наводити розмову на Тараса. Зайшов по-пастирському — од Христа, християнських обов’язків, гріха проти них і т.п.
— Ти, бачу, негарно з хлопцем поводишся, а воно гріх. Христос нам заповідав любити навіть ворогів наших. Навіть ворогів! А він же не ворог тобі, а брат рідний.
Отець Григорій, як спеціаліст, прекрасно знав ту властивість пастирських проповідей, за якою вони роблять вражіння якраз протилежне тому, на яке видимо претендують. Так сталося і тепер. Замість того, щоб почути сердечну скруту і скорботу від власних гріхів, Микита прийшов ще у більшу лють.