Скочив на ноги Хтодонт — і закричав.
— Гей! Устава-ай! — а сам кинувся бігти за злодіями, щоб сліду не втратить. На бігу кричав:
— Тарасе! Буди хлопців!.. Нехай біжать за мною!..
І подавсь, не перестаючи кричати.
Варта прокинулася, швидко зорієнтувалися, розділилися на дві частини. Одна зосталася коло волів, друга скільки духу погнала вперед. Тарас і собі.
Злодії вже кинули волів і тікали самі. Але й тікати було ніяк. Забилися в кущі й вимахували звідти сокирами.
— Ану підступись котрий! Тільки й хліба їв!.. Угрюкаю!
Молодші з чумаків рвалися.
— Та ми їх, сяких-таких, руками позадушуємо!..
Старіші зупиняли й радили діждатися ранку. Кричали злодіям:
— Ей, хлопці! Лучче піддайтеся, то, може, товариство змилується!
— Не бреши! — відгукувалися злодії. — Знаємо ми, як чумаки нашого брата милують! Все одно нам смерть, так нехай же і з вас хоч один здохне.
г Та вранці ж все одно вас люшнями повкладаємо!
— До ранку далеко! Ще наші прийдуть і визволять.
— Кий там чорт прийде!
Довший час минув у таких взаємних перекоряннях. Згодом злодії рішили, що, мабуть, все ж піддатися краще. Покидали сокири й вийшли з кущів.
Чумаки миттю скрутили їм руки.
— Дивись! Наші люди!.. А я думав, що волохи. Зв’язані злодії виглядали зовсім не грізно. І не було в них нічого розбійницького, жодної зухвалості, навпаки: видимо, їм стидно було дивитися в очі людям, стидно підняти голови. Даремне хотіли вони приховати той стид за напускну суворість і хмурність —він видирав назовні остільки, що навіть Тарасові то було видно.
Помітили це й чумаки. Спочатку кинулися на винуватців, круто в’язали їм руки, солоно лаялися й міцно грозили. Хтось поривистий двинув у морду одного, але потім якось то все злагідніло. Не сказав ніхто ні слова про потребу тої лагідності, а якось вона прийшла сама собою.
А валка вже гуде! Здалека чути її гнівне гудіння. Один із злодіїв почав дрібно дрижати.
Спійманих поставили в середину кола і почався суд. Вартові мусили детально оповісти всю справу. Довелося признатися, що всі вони поснули. Довелося признатися, що єдино не спав Тарас.
Гріха ніде діти, задрімав і я трохи, — казав Хтодонт. — Коли чую щось штовхає мене в бік. Я луп очима, а воно вже біжать двоє степом та волів лупцюють. Та так же ж немилосердно б’ють нещасну скотину, що аж відляски йдуть!
Коли згадалося ім’я Тараса — всі очі звернулися на нього. Він почервонів, бо й сам тільки в цей момент собі усвідомив, що й справді ж відограв у всій тій події немалу ролю.
Вартові скінчили. Злодії стояли, потупивши голови. І не були це ніякі розбійники, а просто дядьки з села, у стареньких свиточках, подраних чоботях. Тільки от щось штовхнуло їх на це непривичне їм діло, а від того і страх передсмертний і... стид... Пекучий, гострий стид.
Оце підійшов би до чумаків: "Ну, як діла? А давайте, хлопці, закуримо..." І посиділи б, побалакали, як рівний з рівним, як чесний з чесним. А замість того — стій із зв’язаними руками і дожидай неминучої смерті. А вона неминуча, бо чумаки волокрадів не милують, такий уже степовий закон. Он уже кричать: Та що там довго воловодитися? З якої обриви вилізли — туди їх назад сторч головою!
— Із прірви, дивись, іще вибереться та на другу ніч до тебе прийде. Люшнями укоськати!
— Що там люшнями! Он у них сокирки були — так тими сокирками.
І кричать так один перед одним, перебираючи види смерті. Але... шкоди ж ніякої не сталося, воли вернулися цілі, он лежать ремигають — за віщо ж убивати людей? І тому серед суворих голосів чуються лагідніші:
— Обчухрати батогами та й пустить.
— Лучче прикувати до воза та в містечку становому здати.
Голоси поділилися. Нарешті хтось піддав думку.
— Коли ми не можемо на чому однім стати, то нехай буде так, як отаман розсудить.
Усі очі звернулися на діда Палія. Він стояв, обіпершися спиною об воза і не встрявав у загальний спір. Коли вимовлено було його ім’я, повагом оглянув громаду, мов питаючи: чи всі тако соізволяєте?
Потім поглянув на злодіїв. Один з них так тремтів, що ледве міг стояти на ногах.
Повільно одділив свою спину од воза дід Палій, вийшов на середину кола й прорік:
— В прірву кинем — душу загубим. Під батоги візьмем — часом не уважим. До станового — то одна тяганина. А коли ви здалися на мій суд, то суд мій буде ось який*.
Повільним кроком підійшов до свого воза, витяг із скриньки рушник, хліб, дрібочку солі. Постелив рушника на війя, поклав хліб, сіль і, ледве помітно вклонившися, сказав до злодіїв:
— Нехай вас, люди, хліб та сіль поб’ють, а ми вас ні бити, ні вбивати не будемо. Ідіть здорові. Розв’яжіть їх, хлопці.
Дивне щось пролинуло по всій товпі чумаків. Усі стояли мовчки, похиливши голови, а в кожній душі піднялась радість. Пісня пісень зазвучала і відкрилося свято.
Розв’язані злодії не тікали. Один стояв, прибитий людським всепрощенням і волів би в цю хвилину навіть смерть. А другий, отой що тремтів сильно, голосно й дивно якось заридавши, упав на коліна. Не можна було доладу розібрати, що він говорить, бо хлипав по-дитячому, втягаючи до себе повітря, і в той же час говорив:
-^Не винуват... ніколи... і в думці... утік від поміщика... голод...
Його товариш, що був на ногах, зрушився з місця й пішов.
Пішов прямо, не дивлячись, куди йде. Якби був яр попереду — пішов би в яр, якби скеля — на скелю.
Устав з колін і той, що плакав. Голосно тяг: "О-о-о!.. О-о-о!.." і поплівся за товаришем.
— Дайте їм харчів на дорогу, — ледве чутним голосом сказав Палій, але всі почули ті тихі слова. Почули б їх і тоді, якби вони й зовсім не були сказані. Двадцять рук простяпюся до своїх запасів.
Вже далеко пішли злодії, а в чумацькій громаді тихо: то сяйливими відблисками переживається дивне, рідко даване людям почуття.
Але от дід Палій випростався в увесь свій богатирський зріст
— Панове громадо! Мало не трапилося з нами сьогодні нещастя. За малим не втратили ми сьогодні двох волів, і за малим не осиротили чоловіка, бо то ж Опанасові воли, а в нього їх тільки двойко й єсть. І коли цього не сталося, то тільки тому, що серед вартових знайшлася одна душа, яка не спала й берегла громадське добро. Це був хлопець Тарас Шевченко. Так скажімо ж від усієї нашої громади щире спасибі батькові Тарасовому за те, що виростив такого