гарного сина.
...Десь там по містах роздають ордени за заслуги, чини й грошові винагороди. На селі ні чинів, ні орденів нема, але відзнака вищої нагороди існує — це громадське признання. Так от Грицькові Шевченкові довелося того зазнати.
Він стояв схвильований, м’яв шапку в руках і тільки машинально вимовляв:
-Спасибі за честь... спасибі за честь...
Потім одвернувся — мабуть, заплакав.
— А тепер, — і голос діда став грізним, стальовим. — А тепер і ваш черед, лобуряки! Так як же це? Так оце ви, при великій худобі бувши, спати полягали? Так оце вам громада довірила добро своє, добуток свій, працю свою гірку, долю своїх діток, а ви все те забули й спати полягали? Не честь! Не честь вам, дорослим, що ви свою роботу на малого іздали. То в кару за таку проступку нехай кожний з чумаків дасть вам по два батоги добрячих, бо ви ж кожного могли так осиротити. А Опанас нехай від щирої руки дасть вам по п’ять. А щоб ви навчилися, як вартувати — вартуватимете тиждень без зміни. А щоб на будуче і кожен вартовий знав, як робити свою роботу, то нехай пам’ятає от що. Пропаде під час твого вартування віл — твого вола забираємо. Пропаде два воли — двох забираємо. Скільки б чого не пропало — одвічаєш ти своїм майном. Добре так буде, панове громадо?
Галопом одобрения прийняла громада те рішення. Вартові почали здіймати сорочки, щоб відбути заслужену кару.
Назад їхали чумаки весело. Все пішло добре, скотина в порядку — чого ж іще? Не один такий, що оце б і випив добряче, так дід Палій не дозволяє.
— Чужа сторона, усяке може трапитись.
їхали на Орель, Старі Санжари. В Санжарах трудна переправа через річку. З тої причини вимагали від діда "розрішенія вина і єлея".
— Оце ж тільки й випити на свободі. А то дома бісові жінки хіба ж дадуть?
— А мо вдержать? — говорить дід, але розрішає. Купили чумаки цебрів зо три горілки, найняли троїсту — і пішла гульня.
Пішли селом. Музика грає, чумаки танцюють. Кого стрінуть — частують.
— Стій! Держи чарку! Пий без усяких — чумаки вгощають.
Щоб здорово п’яних, то, сказать, і не було, а веселі були всі. Подобалося. Отже, повторили у Білоцерківці. А згодом ще й у Миргороді, хоч там переправи не було ніякої. А там Хорол. Річка хоч і не яка, а все ж таки причіпка є. Взяли вже не три й не чотири відра, а цілу бочку. Все містечко покотом поклали й самі повпивалися. Тоді дід Палій сказав:
— Годі.
І хоч бурчав там дехто, що ми, мовляв, не діти, але повага дідова була така, що ніхто не посмів вийти з послуху.
Ішли трохи шляхом Ромоданом. Ой що ж то й за шлях хороший! Широкий та рівний, піснями насичений. Хто його й клав такий? Мов поясом обгорнув стан України й прикрасив.
І хоч який широкий, а весь їжджений. Нема, як ото на других шляхах: вузеньких три смужечки топтаних, а решта — зелений шпориш наголо. Тут усе роз’їздилося, і курява якась м’яка та золота.
По обох боках поля й поля й доля. Іноді десь замаячить хуторець, мов у піжмурки грається. Покажеться біленька хатка з-за верб та вишневих садків і знов сховається. Високо в небі клекотить орел, і горлові тії звуки, мов величезні намистини, розкочуються степом.
Чумакам любо. Бадьоро йдуть, помахуючи батіжками. Тарас присусідився до якогось старішого чумака й запитав: чому цей шлях називається Ромодан? І не думав, що у відповідь почує цілу легенду.
— А це, бач, діло було так. У городі у Крюкові, що ото над Дніпром проти Кременчука, жив чумак преогромний. Називався Роман. Добрий був чумак. Щоліта божого виправляв дві валки, кожна у дванадцять возів. Одну на Дін за рибою, а другу у Крим по сіль.
Під першу Пречисту звичайно його чумаки вертали додому. Половину привезеного скидав Роман до своїх комір, а з половиною їхав у Ромен.
А їхав він так. Спочатку на Золотоношу, звідти подавався на Пирятин, а з Пирятина на Прилуку, а звідти вже на Ромен. Он бач якого кружка давав? Бо іншого шляху не було.
Так от раз він, попродавши своє добро, їде вже собі додому. А ото ще й тепер стоїть при виїзді з Ромна під вербами, на прилуцькому шляху, корчма. Там завжди багато народу товклося, отже було так і тепер.
І заманулося чомусь Романові й собі стати трохи. То, було, ніколи не заїздив до корчем, а це щось йому шибнуло. Зупинив своїх волів коло людських, зняв шапку й говорить за звичаєм:
— Благословіть, панове молодці, волів попасать.
— Боже благослови! Велике поле, — теж за звичаєм відповідають чумаки.
Поставив волів Роман, пішов до корчми випити чарку. Коли там шинкарка.
Та така ж тобі краля, що хоч і немолодий був Роман, а й у нього серце заграло. А краля вже й бачить наметаним оком. Усміхнулася любенько й питає:
— А чого вам знадобиться, господа чумаче?
Бач уже по якому закида! Бувала баба.
— А чого мені треба? Кварту горілки та дві меду й сама сядь коло мене.
Засміялася шинкарка. Принесла кварту горілки, а дві меду й сама сіла коло
Романа. Сидить чумак Роман кінець столу, люлечкою чумацькою попихкує, а коло нього молода шинкарочка поглядає на сиві вуса своїми голубими оченятами. Та що догляне, а у старого серце в’яне.
— За такий погляд, — каже Роман, — не жаль і дуката дати! — та дуката на
стіл.
Шинкарочка засміється, дуката сховає й ще на старого погляне. А той ще дуката на стіл. Так вони й міряються у кого чого більше: чи у шинкарки ласкавих поглядів, чи у чумака Романа дукатів.
А потім заспівала шинкарка пісні. Та такої жалібноі, що у Романа сльоза на вуса звисла. За пісню жменю дукатів витяг. А далі вдарила шинкарка веселої, пішла у танець. І плечима поводить і станом вихиляється та підківочками дрібно вибиває. За танець дві жмені дукатів сипонув Роман.
На дворі вже й стемніло, а Роман із шинкаркою сидять, співають та одно Роман із кишені дукати тягне. А воли в ярмах стоять.
Вже й ніч на дворі, а Роман п’є. Вже й північ, а шинкарка все підливає. А бідні воли в ярмах стоять.
От уже й Чепіги за гору сховалися і Волосожар. Лапнув чумак Роман до кишені — нема талярів. Лапнув до другої і там нема. Аж тоді наче опам’ятався.
Узяв шапку, люльку, вийшов з корчми, ліг на воза, прикрився свитою й
промовив тільки:
— Соб, мої половиї...
Воли взяли соб і пішли чистим полем, а не прилуцьким шляхом.