— Оце ж ви, таточку, зіходите з світа й без священика.
І гордо сказав на це старий дід:
— А нащо мені слуг, коли я з самим хазяїном буду говорити сьогодні.
Так. Він свого Бога не боявся. Він увесь вік свій з ним запросто говорив на
оцих полях оброшених, коло постелі змученої породіллі, коли ото наступає це чудо появлення нової істоти в щирому-щиренному степу, на безлюдді, під свист вітру й завивання вовчої тічки.
А бувало... Отоді як не було ще тут оцього пишного хутора-раю, а була тільки вогка землянка, а в тій землянці двоє: підстрелений в момент утечі кріпак і вагітна жінка. Отоді й Бог третій був тут. Без попів і причасть, а як велика надія, тепла й незрима поміч.
Кидається молодиця на траві, постеленій замість ліжка. Нелюдська мука кочеряжить усе тіло. Уже й ні кричати, ні скреготати зубами нема сили, а скрутиться у вузлик і мукає, як теля...
А коло неї безпорадний та ще й сам поранений чоловік. Що ба небо прихилив би для любої істоти, бо вона ж кинула батька й матір, оця дівчина-жінка, кинула достатки і пішла світ за очі за єдиним словом, за єдиним покликом — і от тепер мучиться смертельно, в землянці, без людей, без помочі...
І падає тоді на коліна розбитий весь горем чоловік і говорить твердо:
— Коли ти єси, Боже, так поможи ж безневинній людині.
І Бог слухається. Крик малого єства і довгий обморок вимученої в кінець матері. А чоловік, ще недавній парубок, стоїть і не знає, що робити. Знав "юлицю", знав пісню виводити на вечорницях, вмів коня досісти, вмів духопелу доброго дати суперникові, як дав його й паничеві, коли той обняв Марусю, але про те, як приходять діти на світ і що з ними тоді робити, не мав поняття. Чув, що є якесь там "місто" й воно чи "виходить" чи вилазить... якась "пуповина", що її треба чи різати, чи обгризати чи що там іще з нею діють...
Так отакого Бога знав дід і вмів із ним розмовляти. Ото так уже іменно був "вездесущий": і в хаті, і на полі, і в дорозі, навіть часом і в церкву він забрідав. Тільки рідко, а тому дід волів шукати його у степу, в лісі, над річкою, в розгляданні як росте й наливається дитина, як пролепече перше слово, як потім щиро слухає з розкритими оченятами доброго навчання й виростає в атмосфері добра і порядку, мов нивка в пору дощиком политая.
І повиростали сини, гарні люди з них повиходили. Не знав цей хутір ні сварой, ні бійки, не чув жіночих істеричних криків, не вибігала обезуміла розпатлана молодиця, а за нею не летів п’яною рукою кинений "тупор".
Так навіщо ж і справді цьому дідові попи з єктеніями та октоіхами, із псалмодіями й маслосвятієм? У діда з його Богом все вже обговорено —посередників "не требуіцця".
Два дні йшов дощ — два дні стояли чумаки у хуторі й два дні Тарас читав "Псалтиру" над померлим. За все своє життя не чув покійник стільки молитвенних слів, скільки наслухався оце тепер!
На третій день — похорон. Дали Тарасові кропильце з васильків, просили, щоб він покропив домовину й покійника.
Тарас, було, соромився — це ж уже піп неначе... Дядько Грицько теж якось цього не одобряв, але йому сказали:
— Чому ви так? Та воно ж дитина — воно праведніше всякого священика! —і дядько Грицько мусив згодитися.
Тіло поклали в домовину й понесли у садок, а Тарас усю дорогу співав "Святий Боже"; чумаки йому підтягали.
Поминальний обід був — що вже й говорити. Добре взагалі відпочили чумаки за ці два дні, а Тараса хуторяни так за малим на руках не носили.
— Може б, ти, синок, що з’їв? Може, ти втомився, то відпочинь. Може, тобі чого треба — так скажи. Може, меду? Може, яблук?
І підсовували йому їсти, хоч він був ситий під саму зав’язку. Давали кожуха вночі укритися, хоч жарота була і в сорочці.
Дядько Григорій тільки поглядає, а у самого душа росте. І дід Палій радий, посміхається у вуса.
На розстанку хуторяни то вже не знали чим і віддячити Тарасові. Давали гроші, але батько не звелів брати.
— Ой лишечко!.. Та чим же ж?..
Пошепотілися старший син із жінкою й винесли Тарасові новенькі чоботи. Великуваті, правда, були трохи, але це ж добре.
Батько, було, й тут запротестував, але... це ж не гроші. Та й люди так просять.
— Ви ж нам таку ласку зробили. Ми ж тут, у степу, як звір, живемо й божого слова не чуємо. Що над покійником, то над покійником, але ж і ми залюбки послухали. А ваш же ж хлопець так гарно чита. От уже честь батькові-матері, так уже іменно що честь!
Довелося взяти чоботи. Прощалися, як з рідними. Просили при повороті заїздити знов.
— Бо тож, знаєте, коли-не-коли Боже слово учуєш. А воно душа просить.
VII
І знову степ, знову ранки росяні, теплі вечори, ночі місячні. Знов Тараса обхопила жадоба все чути, все знати, все запам’ятати. Коли проходили мимо румунського села, пішов до церкви. Слів не розумів, але служба була відома майже вся. Під кінець то вже підтягав "Доміне мілоешті".
Дуже полюбив Тарас воли з вартівниками пасти уночі, слухати музику степової тиші та всякі оповідання бувалих чумаків. Та й справді воно гарно. Вогник невеличкий тліє, полягають дядьки і починається незкінчима бесіда. Про що тільки не переговорять!
Одного разу таборові довелося стати і в такому місці, що паші нема, отже прийшлось волів гнати далеченько. Знайшли трохи паші коло глибокого ярка, пустили волів, самі полягали коло вогнища.
Пішли безконечні чумацькі бесіди. Після доброї вечері, в спокійній розмові, в запашному колиханні степового повітря так дрімається охоче... Спочатку один задрімав, потім другий і... мов лихий спокусив — позадрімали усі. Не поснули —хіба ж таки можна спати на варті? А от так, позадрімали на хвилинку. Сусід на сусіда надіявся.
Не дрімав тільки Тарас, переживаючи враження дня.
Нараз почувся йому шелест кущів... тріснуло гілляччя. Він глянув і завмер.
З ярка вилазило, тримаючися за кущі, двоє... Вискочили — й побігли прямо до волів.
Тарас хотів крикнути — і не крикнув, бо злякався, що розбійники підбіжать і зарубають сокирами, поки чумаки ще сплять. Хотів збудити дядьків, але боявся, що не встигне. Хотів ляснути пугою, але хіба розбійники пуги злякаються?
Почав мовчки штовхати під бік Хтодонта, бо той найближче лежав.
Хтодонт зразу навіть не міг розібрати, що йому говорить Тарас. А коли розібрав — злодії вже відбили пару волів і погнали степом.