Але Ксант не погодився.
— Не можна! Кожної хвилини може надійти яка-небудь жрекиня зі святині або паломниця з міста, а якщо вояки будуть знати, що я сплю, зачеплять її, зчиниться крик, і тоді хіба негайно сідати на кораблі та вертатись додому.
— Невже ж твоє серце, Ксанте, не бажає повернення? — спитав Лазій. — Ти згадай тільки, як мило подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тьохкає у кущах соловейко? Пригадай собі, як заспані ще та розв'язані снами жінки й дівчата йдуть вранці зі дзбанками на головах до криниці. При вигляді чоловіка, що не має ще законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються розкішне, підносяться з бажанням обіймів круглі груди, і кожна оглядається, чи не знадить бажаного у прибережні кущі... Гей! Після цієї єгипетської наготи і шалу...
— Цить, Лазію! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблищали від спогаду про картину далекої вітчизни. — Цить! Не знати, навіщо пригадуєш мені це! Моє серце, як олень, що жадає води, виривається звідсіля. Не задовольняють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських та ассірійських невільниць, ні даний фараоном пир. І в шатрі, і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: "Горе тому, кому ніколи не засяє вже день повернення!"
— Як так, то чому не вертаєшся хоч би й зараз? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіма маєтками, невільницями та золотом і сріблом.
— Чому?
Ксант зірвався та сполошив своїм рвучким рухом двох котів, які розтягали під столом залишки вечері.
— Чому? З саме тієї причини, про що ти щойно згадував у розмові. Горе тому, хто з годованцями божими, володарями, заведе приязнь, але тричі горе тому, хто зв'язався з їхніми жінками!
— Жінками, жінками володарів? А-аа! Бачиш тепер, що мій нагай кращий, ніж усе інше...
— Осудиш сам, послухай! Моє ім'я Евмахос, а Ксантос — це тільки кличка, яку дали мені жінки через моє русяве волосся. Я жив у Тірінсі, де володіє Архелаос, чоловік Андрофіли. Десять літ назад вона була у повному розквіті краси. Архелаос зате був уже старий, беззубий, а його руки тряслися від міцного вина та мужелозтва.
— Я знаю її, — перебив Лазій, — ще дівчиною бачив її в Мікенах.
— Як так, то будеш, певно, знати, що вона не звикла підкорятися кому-небудь. Порадиться, бувало, зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, висварить його, а сама наказує. Боги! Які-то накази виходили з її уст! Хіба тут, у Єгипті, слухає народ таке з уст вічно живучого фараона? Накаже, бувало, у самі жнива ламати каміння в горах, її кретійські ратники повиганяють усіх з нижчого замку, а незадоволених шмагають воловою жилою, аж шкіра лускає. Ми, місцеві аристократичні роди, мусили будувати собі житла у середньому замку і давати потрібну службу королю та королеві. І ось раз закликали мене...
Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде, а в очах спалахнув жах.
— Не одного кликали так у замок, але багато з них не вернулось ніколи під родинний дах. Наче Гадес кликав їх на службу у підземелля, щезали квітучі юнаки серед товстих мурів верхнього замку і не з'являлися вже більше. Страх охопив нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінського замку почали поширюватися в околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе в підземеллях замку та пробуджується тільки раз на місяць, і тоді треба погодувати її людським м'ясом. Говорили і про те, що Андрофіла походить з танталідів, які самі люблять людське м'ясо, та багато-багато інших страхіть... Тікати не було як, бо чотири кретійці ждали рже на мене. Блідий від переляку, пішов я за ними, але ще в останню хвилю захопив з собою спіжевий ніж, який сховав під хлайною. Мене повели на західну сторону замку до потайних східців, висічених у скалі. Відчинили важку хвіртку й штовхнули мене туди, а самі залишились за стінами. Я опинився в темряві без вогню та кресала. На бедрах мав я овечу шкіру, на плечах хлайну. Навпомацки почав я ступати вперед і раптом наткнувся на тепле тіло жінки...
— Ходи! — сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишну кімнатку, де я й заснув у її обіймах...
Пробудився я на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак ніхто не гуторив, не сміявся, хіба тільки кретійські наставники та збройні ратники, які пильнували стін. Протягом усієї днини ніхто не кликав мене ні до якої праці. Тільки раз вийшов король зі спальні, повів своїми каправими очима по майдані, побачив мене, скривився, наче сатир, який замість німфи знайшов під кущем стару бабу, і пішов далі. Королева сиділа біля палати, а коли я, за звичаєм, упав ниць, ласкаво спитала мене про ім'я і дала кілька наказів кретійцям. Ті завели мене до одягальні, де стояло чимало високих запашних скринь з одягом, і я вибрав собі єгипетський стен, у складках якого сховав свій ніж, та нову синю, нашивану золотими бляшками хлайну. На голову взяв я смугасту хустку, як та, що її носять жерці Гатори, а там і пішов подякувати королеві за щедрий дар. Я нахилився до її колін, та в ту мить здалося мені, що впаду неживий біля її ніг... Мої ніздрі вчули ті самі пахощі, які оп'яняли мене вночі серед тихої темної кімнатки. Я, очевидячки, провів ніч з королевою... Моє збентеження не уникло її уваги, її усміхнене лице споважніло вмить, і вона тільки раз глянула на мене... Ах, дивлячись у її очі, побачив я Медузу і раптом зрозумів, де ділися мої товариші, від яких і сліду не залишилося серед сих несамовитих стін... Але свідомість моєї молодечої сили дала мені сміливість титана. Королева, яка була моєю підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув їй, а вона по хвилині опустила свої вниз і почервоніла.
— Відійди, Ксанте, і будь вірним! — сказала. Я вклонився ще раз, і ми розсталися. Увесь день тільки й було праці у мене, що пирувати та попивати вино, яке все приносили мені служниці. Аж вечором прийшла до мене німа кретійська дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у задню палату. Королева ждала мене при світлі, і аж тут побачив я, яка чудова була Андрофіла. Усю ніч провели ми разом, а над ранком сказала вона мені: